Выбрать главу

— Маестре Гайра-аку! — Гостя повернулася до нього, вичаровуючи на обличчі найприємнішу усмішку, і взялася жебоніти про те, яке гарне товариство знайшла в особі його любоньки Канри.

* * *

— Я вірю у твою розповідь про тітоньку…

Після того, як Адаліна Ріхгер пішла, вдовольнивши свій інтерес, Жаррак запросив Канре до кабінету, причинив двері, упевнившись, що поруч немає жодної допитливої душі, та повів далі:

— Але мені не доводилося ще чути про випадки з міттгою і високорідними.

Дівчина примостилася біля каміна, що нагадував пащу чудовиська, нашпичений полінами і язиками вогню, які перекочувалися, пожираючи дерево.

— Маестра спершу вдавала, що нічого не відбувається, — прошепотіла вона. — Вдавала, що то не з нею мовби. Потім я навіть повірила, що вона видужує — а то було лиш чаротворення. Вона накладала на себе щось — аби видаватися здоровішою, аби не було гарячки…

— І у вас тоді слуги хворіли в домі. Тож вона могла заразитися. Могла. Якби ця хворість таки торкалася вищих. Але такого не трапляється! — Жаррак занурив обидві руки у волосся та обхопив голову, мовби хотів угамувати думки в ній.

— А якщо синька й торкалася як виняток, дуже рідко, то, думаєш, хтось би сказав про це вголос? — зауважила Канре. — Це ж мовби затаврувати себе — помирати, як нижчі. Таке зізнання може зруйнувати геть усе.

— І того, хто першим заявить про це, першим і вб’ють. Високорідні вміють берегти свої таємниці. Вміють спиняти тих, хто сміє виступити супроти їхнього порядку…

— Я знаю, — дівчина сумно всміхнулася. — Та і з чим виступати — кричати на кожному кутку, що я бачила, як моя маестра захворіла й померла від синьки?.. Як не вб’ють одразу, то у божевільню запроторять.

— Тому так чинити ми, певна річ, не будемо, — усміхнувся юнак і випростався, поводячи затерплими плечима. — Звірюся тобі: зараз у мене є ниточка, яка веде до Ліру. Тамтешні алхіміки співпрацювали з Гвеннаном Альвіанні, бо його таланту стало на те, щоб винайти страшну річ. Я певен, що це змова проти чаротворців Франу, котрих лірці бояться понад синьку. Їхні поплічники є і у Вінні, — Жаррак примружив очі. — Якщо дізнаємося все сповна, то в нас у руках буде неоціненна сила, а з нею і свобода, Канре.

Дорогою до Альтесштадта Канре думала про те, що чекає на неї далі — новий дім, новий обман. Але поза тим їй видавалося, що бути поруч із Жарраком — це спокій. Який-не-який, а спокій. Тепер же ця думка розвіялася, мов туман.

— Ці слова звучать так, мовби ти прагнеш змінити світ, — зауважила дівчина.

— Ні. Ті, хто змінює світ, ніколи спокою не мають. Та коли я отримаю необхідні докази… — Жаррак затнувся і похитав головою. — Рано, ще рано про це думати.

— Та якщо виявиться, що гілка насправді не дає безумовного захисту? Нам краще про це дізнатися, — зауважила Канре.

— Дає. Вона створена саме для того, щоб захистити свого носія.

— Гілка — створена. А пошесть — пробуджена… — Слизька підозра ковзнула в думки дівчини.

— Де ти почула це?

Не треба було й дивитися на Жаррака, щоби примітити його тривогу.

— Гостя. Оця пані Ріхгер казала, що з пошестю мають розбиратися ті, хто її пробудив… Але ж ніхто не знає, як поладити з синькою? Правда ж?

— Так, цього не знає ніхто, — чаротворців голос стоншав.

— Тоді до чого ці слова? — наполягла Канре й тут же зрозуміла.

Адже все було перед очима.

Гілку не принесли святі — її створили.

Межі, крім таланту до чару, не було — її вигадали.

А якщо й пошесть — не справа рук святих?

Що, коли вона — справа рук тих, хто вже прибрав собі все, до чого зміг дотягтися?

— Говори. — Канре підвела погляд. — Ану говори.

Очі Жаррака налилися холодом.

— Що, коли я скажу тобі, що міттга — не покара за гріхи?

— А що вона тоді таке? Чергова ваша гра, розвага така? Що?

Юнак мовчав, мовби його гризли сумніви. Але врешті ковтнув слину і стиснув плечі Канре, ніби боявся, що вона вирветься і втече. Ніде правди діти, вона була близька до цього як ніколи.

— Рано чи пізно ти би про це дізналася, тож не тягтиму. Є ті, хто знає, як синьку викликати. Та це не гра, в жодному разі. Це зброя. Синька — зброя. Як і чаротворці.

* * *

Таки дійсно: не було покари за гріхи.

Не було межі між нижчими і вищими, крім уміння творити чар.

Не було непередбачуваної пошесті.

Кілька секунд дівчині тільки й хотілося впасти і не знати, не чути більше нічого. Аби простіше.

Тоді знову прийшла думка про те, щоб побігти кудись, спинитися посеред найбільшої площі і заволати на все горло: «Вас дурять, люди! Вас дурять!». А тоді б її вбили. Тихо, без галасу. І все — вічна тиша. Мабуть, порожнеча і пітьма, бо як тепер вірити в сади засвіття, коли нема божественної кари?