Керамічне серце цокотіло. Чаротворець шепотів щось заспокійливе, таке, що мало б полегшити цю новину. Мало би втримати Канре на поверхні й не дати їй провалитися вниз.
— І ти все знав, Жарраку. Ти. Все. Знав.
Хотілося повернути час назад, аби ніколи не закохуватися в маестра, ніколи не зустрічати його навіть. Аби жити у світі без цього знання, без привілейованої гілки… Щоб було просто: прокинутися, не думати ні про що, робити своє. Вийти за Освана, народити дитину чи двох. Сконати від пологів чи синьки, через покару маестри чи гнів котрогось із вищих. Стати землею, травою, квітом і піснею на вітрі. Щоб ніхто й не згадав.
— Канре, ти не бачиш усієї картини. Я поясню тобі більше, я…
Слова закутували її, проникали крізь стіну злості.
Зненавидіти б його. Зненавидіти б його — до нестями. За всю ту брехню, котру він теж підтримує. Він, вищий, благословенне дитя, великий пан.
Зненавидіти б — за смерть батьків. І Аннік. І Жюссі…
За силу чаротворців. За жорстокість правителів, котрі випускають на волю пошесть — не з бажання святих, ні. З власного бажання.
Канре підвела погляд на Жаррака — боже, який він юний ще, наївний ще! Розповів їй — і навіть погляду не відвів. Навіть не засоромився своєї належності до цієї вселенської брехні.
Зненавидіти б його!
Дівчина востаннє дозволила цій думці ожити всередині — і погасила її. Як свічку в темній кімнаті.
Знена…
Тс-с.
Все, годі.
Вона заговорила. І він заговорив. Відкриваючи, роз’яснюючи, виправдовуючись, відмовчуючись. Розмова плелася довго й важко, та Канре слухала все й питала про все.
Казала собі: нема вини Жаррака в тому, що вищі колись винайшли синьку, прообразом котрої стала хвороба давнини, яка косила всіх без розбору. Вони вивільняли її — як повідав юнак — у час заворушень, аби придушити їх, у час неврожаю, аби уникнути голоду, у час війни — аби вороже військо полягло. І байдуже, якщо поляже ще половина свого. Однаково все вагоме вирішують чаротворці. Один на вагу сотні простих воїнів. Один здатен спопелити сотню, розкришити їхні кості чи уразити блискавицею — дайте лише добрих порошків і робочих артефактів.
Підсвідомість, котра волала голосами сестер, хотіла ще звинуватити Преста в тому, що він мовчав увесь цей час, мовчав про синьку, хоч і знав правду. Але Канре обрубала голоси в голові, певна того, що чаротворцеві не хотілося додавати їй болю. А це знання чистим болем і було. Тож вона ковтнула його і пообіцяла собі дізнатися глибше, дізнатися про все. Це придасться їй більше, ніж ненависть до Жаррака Преста.
— Ти, Гайраку, вмієш дивувати. — Маестра Генріена провела пальцями по записнику, котрий лежав розгорнутий перед нею.
— Я потребую вашої допомоги, — відповів Жаррак, ще розгублений після розмови з Канре, котра повернула не туди, зовсім не туди…
— Потребуєш допомоги? Хутко розказуй, що це! — Маестра двічі вдарила свій артефакт пальцями, і він відповів теплом, засвідчуючи готовність до дії.
— Записник, мабуть, щоденник одного чаротворця з Лалаки. Достеменно дізнаюся, коли ви знімете з нього покров.
— Відколи це мій син читає чужі щоденники?
— Від моменту, як вони можуть містити безцінну інформацію, матінко. Важливу для корони Франу, а заразом і для всього чаротворчого правління, — відповів юнак із дрібкою бундючності, котра маестру завжди дратувала.
— Ох, мусила б здогадатися… То все Людо напоумив, так? Може, й підіслав тебе сюди задля цього зошитка? Уже всіх майстрів тайнопису біля себе вичавив?
— Ні, мамо. Проте якщо я заслужив дещицю вашої довіри, то був би дуже радий, якби ви зняли для мене цей покров. Боюся, що сам можу його зіпсувати.
Маестра Генріена зміряла сина поглядом й уже побачила оті непримиренні вогники в його очах, котрі твердили: не допоможете ви, мамо, — пробуватиму сам, поки не випалю всі сили. Або ж піду до кожного знавця тайнопису, доки не знайдеться хтось достатньо майстерний, щоб вирішити цю справу.
Вона зітхнула й, аби не вести даремних розмов, ударила артефактом по палітурці записника, потертій і пожовклій, як його сторінки. Той, хто вів цей щоденник, робив це дуже давно…
Слова лягли на нитки чару. Маестра примружилася, стараючись не випустити їх з уваги: покров тайнопису просочував кожен знак, кожну літеру. Варто було дати своїй силі більше волі, як вона могла не лише зірвати чужий, давній чар, а й рвонути за собою чорнильні завитки і сплести їх в один клубок, котрого вже ніхто не розплутає…