— Але ж ніхто не усвідомлює, що їхні реакції дійсно, по-справжньому завдають іншим людям болю! Люди не стають кращі, а тільки розумніші. Коли стаєш розумнішим, то не перестаєш відривати мухам крила, а тільки придумуєш для цього кращі причини. Багато хто з дітей скаже, що їм шкода Керрі Вайт, — і здебільшого це будуть дівчата, ото сміхота, — але б’юся об заклад, що ніхто з них не знає, що значить бути Керрі Вайт кожну секунду кожного дня. І насправді їм до цього нема діла.
— А тобі?
— Не знаю! — скрикнула вона. — Але хтось мусить спробувати й перепросити в якийсь значущий спосіб… щоб воно було чогось варте.
— Гаразд. Я її запрошу.
— Справді? — Питання прозвучало беземоційно й здивовано. Вона не сподівалася, що він дійсно погодиться.
— Так. Але гадаю, що вона відмовиться. Ти перебільшуєш мій комерційний потенціал. Популярність — це просто дурня. У тебе на цьому якийсь пунктик.
— Дякую, — сказала Сью, і слово прозвучало дивно, ніби вона подякувала інквізитору за тортури.
— Я тебе кохаю, — промовив Томмі.
Вона здивовано глянула на нього. Він уперше сказав це вголос.
Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 9):
Мало хто — а найменше чоловіки — дивується тому, що я попросила Томмі повести Керрі на Весняний бал, але вони дивуються тому, що він це зробив. Це показує, що розум чоловіків не бачить альтруїзму в подібному до себе.
Томмі запросив її, бо кохав мене і я цього хотіла. Звідки, спитає скептик із задніх рядів, ти знаєш, що він тебе кохав? Бо він мені сказав про це, містере. І якби ви його знали, вам би теж було цього досить…
Він запросив її в четвер після обіду, нервуючись, наче якийсь малий перед своєю першою вечіркою з морозивом.
На п’ятому уроці вона сиділа за чотири парти від нього, і коли урок закінчився, він попрямував до неї через тисняву квапливих тіл. За вчительським столом містер Стівенс, високий чоловік, що тільки почав повніти, замислено складав папери назад у затертий коричневий портфель.
— Керрі?
— Г-га?
Вона підвела очі від книжок і злякано прищулилася, ніби очікувала удару. День був похмурий, а втоплені в стелю квадрати флуоресцентних ламп не мали жалю до її блідого обличчя. Але він уперше побачив (бо це був перший раз, коли він по-справжньому подивився на неї), що вона далеко не огидна. Обличчя вона мала скоріше кругле, ніж овальне, а очі такі темні, що ніби відкидали донизу тіні, схожі на синці. Волосся в неї було темно-біляве й жорсткувате, зібране назад у ґульку, яка їй не личила. Губи повні, майже пухкі, а зуби — природно білі. Більшість ліній її тіла не була чітко означена. Мішкуватий светр приховував груди, лишаючи тільки символічні виступи. Спідниця барвиста, але все одно жахлива: її поділ спадав до середини литки старомодною й незграбною формою дзвона родом десь із 1958 року. Самі литки — дужі, округлі (спроба приховати їх вовняними гольфами була химерною, але невдалою) і гарні.
Вона дивилася на нього з дрібкою страху і дрібкою чогось іншого. Він добре розумів, що воно за інше. Сью була права, а коли вона була права, то він мав часу тільки на секунду задуматися, чи вся ця ідея обернеться добром, а чи тільки нашкодить.
— Якщо в тебе ще нема пари на Бал, то підеш зі мною?
Тепер вона моргнула, і в ту мить трапилося дещо дивне. Час, за який це сталося, був не більш як прологом до секунди, але пізніше він легко пригадав це відчуття — як пригадують сон чи déjà vu. Він відчув таке запаморочення, ніби його мозок перестав керувати тілом, — то було жалюгідне відчуття безконтролю, що асоціювалося в нього з перепоєм і неминучою нудотою.
Тоді воно минуло.
— Що? Що?
Принаймні вона не розсердилася. Він очікував короткого лютого вибуху, а тоді стрімкої втечі. Але вона не сердилася; вона ніби взагалі не могла осягнути його слова. Вони залишилися самі в кімнаті, між відпливом попереднього класу і припливом наступного.
— Весняний бал, — сказав хлопець трохи знервовано. — Він уже наступної п’ятниці, і я знаю, що запрошую пізно, але…
— Мені не подобаються такі розіграші, — тихо сказала вона й опустила голову. Хвилинку повагалась, а тоді обійшла його. Затим зупинилася й розвернулася, і він раптом побачив у ній гідність таку природну, що засумнівався, чи помічає вона її сама. — Вам Усім здається, що ви можете насміхатися з мене вічно? Я знаю, з ким ти гуляєш.
— Я гуляю тільки з тим, з ким хочу, — терпляче сказав Томмі. — Я питаю тебе, бо хочу. — Глибоко всередині він знав, що це правда. Нехай Сью й виявляла так своє покаяння, вона робила це через посередника.
Учні почали заходити на шостий урок, і дехто з них зацікавлено зиркав у їхній бік. Дейл Ульман шепнув щось до хлопця, якого Томмі не знав, і вони обидва вишкірилися.