Але Росс також учився тільки на відмінно (що погано вписується в образ «тупого бугая»), а його батьки згадали, як він був вирішив, що професійному бейсболу доведеться почекати, доки він закінчить коледж, де збирався вивчати англійську мову й літературу. Томмі також цікавився поезією, і вірш, який він написав за півроку до смерті, надрукували у визнаному «малому журналі» під назвою Everleaf. Він наведений у Додатку 5.
Ті з однокласників Томмі, що вижили, також високо оцінили його, і це доволі важливо. Те, що в масовій пресі стали називати з великої літери Випускним, пережили тільки дванадцятеро учнів. Ті ж, хто не відвідав події того вечора, здебільшого були малопопулярними учнями підстарших класів. Якщо навіть ці «винятки» пам’ятають Росса приязним і дружнім хлопцем (а багато хто — «класним чуваком»), хіба це не руйнує тезу професора Джерома?
Виписки зі шкільної особової справи Росса — закони штату забороняють наводити тут їх фотокопії — разом зі спогадами однокласників і відгуками родичів, сусідів і вчителів дають картину надзвичайного юнака. Цей факт погано клеїться до образу жадібного до загального схвалення хитрого юного хулігана, який малює професор Джером. Вочевидь, Росс був не дуже вразливим до словесних нападів і досить незалежним від своїх однолітків, щоб узагалі запросити Керрі. Ба більше, Томас Росс постає юнаком дуже рідкісним, а саме — соціально свідомим.
Ніхто не має на меті доводити його святість, бо тут нема чого доводити, але інтенсивні дослідження переконали мене, що він не був рядовим курчам у курнику старшої школи, яке бездумно приєднується до знищення слабшої птиці…
Вона лежала
(я не боюся не боюся її)
на ліжку, затуливши очі рукою. Був вечір суботи. Якщо вона хотіла встигнути пошити задуману сукню, то треба було починати завтра
(я не боюсь мамо)
не пізніше. Вона вже купила тканину в крамниці «У Джона» у Вестовері. Її важка оксамитова пишнота лякала Керрі. Ціна теж лякала — а ще вона побоювалася розмірів крамниці й елегантних панянок, що ходили туди-сюди в легких літніх сукенках, оглядаючи сувої матерії. В атмосфері крамниці відчувалася якась лунка дивина, і вони з чемберленським Woolworth’s, де вона зазвичай запасалася тканинами, були ніби з різних світів.
Вона побоювалась, але не відступила, бо нагадала собі, що могла змусити їх усіх вискочити з криками на вулицю, якби захотіла. Перекинуті манекени, зірвані зі стелі лампи, сувої тканини, що розмотувались би на льоту. За бажання вона могла обвалити їм на голови стелю, як Самсон у храмі.
(я не боюся)
Її покупки тепер лежали сховані на сухій полиці на горищі, і вона збиралася завести про них мову. Сьогодні.
Вона розкрила очі.
Раз-два.
Комод здійнявся в повітря, секунду потремтів, а тоді піднявся так, що майже торкнувся стелі. Вона опустила його. Тоді підняла. Тоді опустила. Тоді ліжко, разом зі своєю вагою. Вгору. Вниз. Вгору. Вниз. Наче ліфт.
Вона майже не стомилася. Так, трошечки. Не дуже. Її здатність, два тижні тому майже втрачена, тепер знову розцвіла. Розвивалася з такою швидкістю, що… просто страх.
І тепер, начебто самі по собі — як і знання про менструацію, — до неї прийшли спогади. Ніби прорвало якусь ментальну греблю і через неї полилися дивні води. То були туманні, перекручені спогади малої дівчинки, але, попри це, дуже реальні. Як вона змушувала картини танцювати на стінах, як повертала кран холодної води через усю кімнату, як мама просила її
(керрі причини вікна на дощ збирається)
зробити щось, і раптом вікна по всьому будинку гупали об рами, як вона спустила одразу чотири колеса на «фольксвагені» міс Макаферті, розкрутивши клапани, а ще було каміння…
(!!!!!!! ні ні ні ні ні!!!!!!!)
…але тепер цього спогаду не відкинеш, як не відкинеш щомісячних проливів, і цей спогад геть не був туманним, ні, тільки не цей — він був різкий і ясний, наче ламані лінії блискавок: мала дівчинка
(мамо не треба мамо я не можу дихати о мамо мені шкода що я подивилася мамо ох язик кров у роті)
бідолашна мала дівчинка
(криком: шльондра мала о я знаю яка ти я бачу що треба робити)
бідолашна мала дівчинка, що лежала половиною тіла в комірці, а половиною — назовні, бачила, як перед очима танцюють чорні зірочки, чула приємне далеке гудіння, між губами в неї теліпався роздутий язик, а шию оперезало намистом розпухлої, зчухраної шкіри в тому місці, де мама стискала її горло, і от мама поверталася, поверталася по неї з довгим м’ясним ножем татка Ральфа
(виколоти їх я мушу виколоти з тебе лихий мерзенний гріх плоті о я знаю такі очі треба виколоти тобі очі)