То й що, якби він не прийшов, якби вона відступила й здалася? Школа через місяць закінчиться. Що тоді? Приховане, підпільне існування в цьому будинку, на маминому утриманні, перегляд вікторин і серіалів, що цілими днями йшли по телевізору в домі місіс Ґаррісон, коли вона запрошувала Керрі в гості (місіс Ґаррісон було вісімдесят шість), походи до центру по солодку шипучку до «Фруктів Келлі» після вечері, коли там нема ні душі, набір ваги, втрата надії, втрата самої здатності мислити?
Ні. Боже мій милий, ні, будь ласка.
(будь ласка нехай кінець буде щасливим)
— …захисти нас від роздвоєного копита, що чигає в провулках та на стоянках придорожень, о Спасителю…
Сьома двадцять п’ять.
Від неспокою вона, не задумуючись, почала піднімати думкою різні предмети і класти їх на місце, як знервована жінка, що чекає на когось у ресторані, могла б складати й розгортати свою серветку. Керрі була здатна утримувати в повітрі по п’ять-шість предметів за раз, не відчуваючи жодних ознак утоми чи головного болю. Вона чекала, що її сила відрине, але той паводок і не думав спадати. Днями дорогою зі школи вона прокотила припарковану машину
(будь ласка боже хоч би це не було жартом)
двадцять футів по Мейн-стріт, зовсім не напружившись. Нероби перед ратушею глипали на це так, що ледь очі не повипадали, і вона, звісно, глипала разом з ними, але потай усміхалася.
Зозуля вискочила з годинника й подала голос. Сьома тридцять.
Керрі трошки побоювалася того страхітливого навантаження, яке, здавалось, лягало на серце, легені й внутрішній регулятор температури, коли вона використовувала свою силу. Вона підозрювала, що від тієї напруги її серце може буквально розірватися. Це наче переміститися в чуже тіло і змусити людину бігати й бігати без кінця — за наслідки платитиме не твоє тіло, а чиєсь. Вона почала усвідомлювати, що її здібності, певно, не дуже відрізняються від здібностей індійських факірів, котрі прогулюються по гарячому вугіллі, заганяють голки в тіло або, не моргнувши оком, закопують себе в землю на шість тижнів. Контроль розуму над матерією в будь-якій формі катастрофічно виснажує тілесні ресурси.
Сьома тридцять дві.
(він не прийде)
(не думай про це не дивись на воду бо не закипить він прийде)
(ні не прийде він десь регоче з тебе зі своїми друзями й вони скоро проїдуть повз будинок на своїх галасливих машинах і реготатимуть і кричатимуть і гигикатимуть)
Зневірившись, вона почала піднімати й опускати швацьку машинку, переносячи її в повітрі на щоразу більшу відстань.
— …і захисти нас від бунтівних дочок, надихнутих свавіллям Лихого…
— Замовкни! — раптом крикнула Керрі.
На мить запала перелякана тиша, а тоді те ритмічне лепетання почалося знову.
Сьома тридцять три.
Не прийде.
(тоді я рознесу будинок)
Думка про це прийшла до неї природно й легко. Спочатку швацька машинка проб’є стіну вітальні. Диван вилетить з вікна. Столи, стільці, книжки, брошури — усе здійметься в повітря. Висмикнуться труби водогону, і з них, наче з видертих із тіла артерій, битимуть фонтани. Якщо це буде в її силі, то навіть дах злетить у нічне небо, а ґонт розлітатиметься з нього навсібіч, як зграя переляканих голубів…
Вікна залило сліпучим світлом фар.
Інші машини проминали будинок, і щоразу її серце трохи підскакувало, але ця їхала набагато повільніше.
(о)
Вона побігла до вікна, нездатна себе стримати, і то був він, Томмі, він саме виходив з машини, і навіть у світлі вуличних ліхтарів було видно, який він гарний, який живий і майже… хрусткий. Від цього дивного слова вона ледь не захихотіла.
Мама урвала молитву.
Керрі схопила легеньку шовковисту накидку зі спинки стільця та обгорнула нею оголені плечі. Вона прикусила губу й торкнулася волосся, ладна продати душу за дзеркало. У коридорі хрипко пролунав дзвінок.
Вона примусила себе почекати другого дзвінка, намагаючись опанувати сіпання в руках. Тоді повільно пішла в коридор, шурхотячи шовковистою сукнею.
Керрі відчинила двері, а за ними стояв він — білий смокінг і темні штани ледь не засліпили її.
Вони дивились одне на одного, і ніхто не озвався ані словом.
Вона відчувала, що її серце розіб’ється, варто йому видати бодай один неправильний звук, а якби він розсміявся, вона би просто померла. Вона відчула — по-справжньому, фізично, — що все її жалюгідне життя стислося в одну точку, котра могла бути кінцем або початком ширшого променя.
Нарешті вона безпомічно спитала:
— Тобі подобається?
Він відповів:
— Ти прекрасна.
Так і було.
Із «Вибуху з тіні» (стор. 131):