І він, звісно, їздив швидко.
Коли він підвозив її втретє, на швидкості шістдесят миль на годину вибухнула одна з лисих передніх покришок. Машину з виском занесло, і вона теж закричала, бо раптом абсолютно впевнилася, що от-от помре. Видіння власного перебитого, скривавленого тіла, викинутого з машини під якимось придорожнім стовпом, схожого на купу ганчір’я, промелькнуло в її думках, як фотографія з таблоїда. Біллі матюкнувся й почав крутити обмотане хутром кермо то в один бік, то в другий.
Вони зупинилися на лівому узбіччі. Коли вона вибралася з машини, коліна погрожували підігнутися за кожним кроком, а тоді вона побачила, що звивистий слід паленої гуми тягнеться з-під машини на сімдесят футів.
Біллі вже розкрив багажник і витягав звідти домкрат, бурмочучи щось під носа. Жодна волосина не вибилася з його зачіски.
Він обійшов її. З його губ уже звисала цигарка.
— Витягни ящик з інструментами, кицю.
Вона була геть ошелешена. Двічі розкрила й закрила рот, як викинута на берег риба, перш ніж спромоглася видобути які-небудь слова.
— Я… Я не буду! Ти нас ледь не в… ти… ледь… скажений придурок! І той ящик брудний!
Він розвернувся й спокійно глянув на неї.
— Або витягнеш ящик, або в сраку ти підеш завтра, а не зі мною на бокс.
— Ненавиджу бокс!
Вона на нього ніколи не ходила, але лють і обурення вимагали радикальності. Її кавалери-студенти водили її на рок-концерти, яких вона терпіти не могла. На них вона завжди опинялася поряд із кимось, хто не мився кілька тижнів.
Він знизав плечима, повернувся до передка машини й почав піднімати її домкратом.
Вона витягла інструменти, замурзавши ящиком увесь свій новенький светр. Він кректав і не повертав голови. Його футболка випнулася з джинсів, і під гладенькою засмаглою шкірою, що відкрилася її погляду, живо грали м’язи. Вони заворожили її, і вона відчула, як виткнувся з куточка рота її язик. Вона допомогла йому стягнути покришку з колеса, зачорнивши нею долоні. Машина загрозливо хиталася на домкраті, а запасна покришка в двох місцях була стерта до лисини.
Коли роботу було завершено й вона повернулася до машини, на її светрі й дорогій червоній спідниці залишилися чималі розмазані масні плями.
— Якщо ти думаєш… — почала вона, коли він сів за кермо.
Він підсунувся сидінням ближче й поцілував її, водячи настирними руками від талії до грудей. Його подих був духмяний від тютюну; вона також відчула запахи гелю для волосся й поту. Нарешті вона задихано відірвалася від нього та обдивилася себе згори. Тепер светр був ще обтертий брудом і дорожньою пилюкою. Двадцять сім п’ятдесят у «Джордан Марш», а робити з ним тепер нема чого, крім як викинути. Вона сильно, ледь не до болю, збудилася.
— Як же ти це поясниш? — спитав він і знов поцілував її. З дотику його губ здавалося, що він либиться.
— Торкайся мене, — сказала вона йому на вухо. — Торкайся мене скрізь. Забрудни мене.
Він так і зробив. Одна панчоха розірвалася, наче розкрила рота. Її й без того коротка спідниця задерлася до талії. Він жадібно вхопив її без жодної ніжності. І або це, або раптове дихання смерті довело її раптом до судомного оргазму. Вона пішла з ним на бокс.
— За чверть восьма, — сказав він і сів на ліжку. Тоді засвітив лампу й почав одягатися. Його тіло й досі заворожувало її. Вона згадала, як усе сталося в понеділок увечері. Він був…
(ні)
Вона матиме вдосталь часу подумати про це пізніше — може, коли ці спогади згодяться ще для дечого, а не тільки даремно збудять. Вона скинула ноги з ліжка і вступила в тоненькі трусики.
— Може, це погана ідея, — сказала вона, не знаючи точно, кого перевіряє — себе чи його. — Може, нам слід просто лягти знов до ліжка і…
— Це класна ідея, — сказав він, і його обличчям пробігла весела тінь. — Свиняча кров для свині.
— Що?
— Нічого. Давай. Одягайся.
Вона так і зробила, і коли вони зійшли чорними сходами, відчула, як у животі розцвітає хижою нічною квіткою й розповзається лозами неймовірне збудження.
Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 45):
Знаєте, я не настільки шкодую про все, як людям здається. Звісно, вони не говорять про це прямо — зазвичай проголошують, як страшенно шкода їм самим. І зазвичай одразу після цього просять мій автограф. Але вони очікують, що мені буде шкода. Вони очікують, що я розчулюся, носитиму чорне, забагато питиму чи сяду на наркотики. Вони казатимуть: «Ох, таке горе. Але ж ви знаєте, що з нею сталось…» — і все таке.