Вона так поринула в спостереження за музиками, танцями й іншими столиками, що геть не помітила, як хтось підійшов. Томмі саме пішов по пунш.
Вона обернулась і побачила міс Дежарден.
Якусь мить вони лиш дивились одна на одну й між ними перелітали спогади, що передавалися
(вона бачила мене бачила мене голою в крові й сльозах)
без допомоги слів чи думок. Все було в їхніх очах.
Тоді Керрі соромливо промовила:
— Ви дуже гарна, міс Дежарден.
Так і було. Вона прийшла в переливчастій сріблястій вузькій сукні, що бездоганно підігравала піднятому білявому волоссю. З її шиї звисав простий кулон. Вона виглядала дуже молодо й легко могла здатися випускницею, а не напутницею.
— Дякую. — Вчителька повагалась, а тоді поклала свою долоню в рукавичці на плече Керрі. — Ти прекрасна, — сказала вона, і в кожному слові прозвучали дивні наголоси.
Керрі відчула, як знову шаріється, й опустила очі до столу.
— Це страх як мило з вашого боку. Я знаю, що я не… насправді не… але все одно дякую.
— Це правда, — сказала Дежарден. — Керрі, що б там не сталося раніше… ну, все вже забуте. Мені хотілось би, щоб ти це знала.
— Я не можу цього забути, — сказала Керрі. Вона підвела погляд. На її язику крутилися слова: «Я вас уже не звинувачую». Вона прикусила його. То була неправда. Вона звинувачувала їх усіх, і цього не можна було змінити, а вона понад усе хотіла бути чесною. — Але воно минуло. Воно вже минуло.
Міс Дежарден усміхнулась, а її очі ніби вловлювали й утримували в собі м’яку суміш усіх вогнів і перетворювали її на майже рідку іскристу субстанцію. Вона глянула в бік танцювального майданчика, і Керрі теж перевела туди свій погляд.
— Пам’ятаю свій випускний, — тихо сказала Дежарден. — На підборах я була на два дюйми вища за свого кавалера. Букетик для корсажа, який він приніс, ворогував із моєю сукнею. Глушник його машини був дірявий, і вона ревла так… просто жахливо. Але вечір був чарівний. Не знаю чому. Таких побачень у мене більше не було. — Вона глянула на Керрі. — А тобі воно як?
— Усе дуже приємно, — сказала Керрі.
— І все?
— Ні. Є ще дещо. Я навряд чи змогла б висловити геть усе. Нікому на світі.
Дежарден усміхнулась і стисла її руку.
— Ти цього ніколи не забудеш, — сказала вона. — Ніколи.
— Гадаю, ви праві.
— Чудового тобі вечора, Керрі.
— Дякую.
Після того як Дежарден пішла, Томмі повернувся з двома паперовими стаканчиками пуншу, обійшовши танцювальний майданчик з боку столика напутників.
— Чого вона хотіла? — спитав він, обережно ставлячи стаканчики.
Дивлячись їй услід, Керрі сказала:
— Здається, вона хотіла перепросити.
Сью Снелл тихенько сиділа у своїй вітальні, підшиваючи поділ сукні й слухаючи альбом «Long John Silver» гурту Jefferson Airplane. Платівка була стара й сильно подряпана, але музика заспокоювала.
Її мати з батьком вибралися кудись на вечір. Вони знали, що відбувалося, Сью була цього певна, але не надокучали їй незграбними розмовами про те, як пишаються своєю Донечкою або які раді, що вона нарешті Виросла. Вона тішилася тим, що батьки вирішили залишити її саму, тому що вона й досі не примирилася з власними мотивами й боялася вивчати їх глибше, щоб, бува, не знайти діамант егоїзму, який мерехтів і виблискував би до неї з чорного оксамиту її підсвідомого.
Вона зробила своє; цього було годі; вона була задоволена.
(може він у неї закохається)
Вона підвела погляд, ніби хтось звернувся до неї з коридору, зі стривоженою усмішкою на губах. Ото вже була б казкова кінцівка. Принц нахиляється до Сплячої Красуні й торкається її губ своїми.
«Сью, не знаю, як тобі це сказати, але…»
Її усмішка згасла.
Її місячні затримувалися. Майже на тиждень. А раніше завжди приходили регулярно, як газета.
Програвач клацнув, змінюючи платівку, а тоді встановив наступну. У раптовій короткій тиші вона відчула, як щось у ній поворухнулося. Можливо, всього лиш душа.
Було п’ятнадцять на десяту.
Біллі під’їхав до дальшого краю стоянки й став так, щоб передок машини був націлений на асфальтований виїзд на трасу. Кріста хотіла була вийти, але він сіпнув її назад. Його очі світилися в темряві, як звірячі.
— Що? — спитала вона сердито й знервовано.
— Вони оголосять Короля й Королеву через гучномовці, — сказав він. — Тоді один з гуртів заграє шкільний гімн. Це значитиме, що вони сидять на своїх тронах, просто на мішенях.
— Я все це знаю. Відпусти. Мені боляче.
Він ще сильніше стис її руку й відчув, як хруснули кісточки зап’ястя. Це принесло йому зловтішну насолоду. Та вона не закричала. Завзята дівка.