— Слухай сюди. Я хочу, щоб ти знала, у що лізеш. Смикни мотузку, коли гратиме гімн. Смикай сильно. Вона там трохи провисла між блоками, але не дуже. Коли потягнеш і відчуєш, що відра полетіли, біжи. Не стобвич там, щоб послухати крики чи щось таке. Це тобі не розіграш у дитсадку, а злочинне діяння, доганяєш? За це не штрафують. За це тебе запхнуть до в’язниці й викинуть ключа в болото.
Як на нього, це була довжелезна промова.
Вона тільки зиркала на нього очима, повними зухвалої люті.
— Врубилася?
— Так.
— Добре. Коли відра перекинуться, я побіжу. Добіжу до машини й поїду геть. Якщо встигнеш, можеш поїхати зі мною. Якщо ні, я тебе кину. Якщо я тебе кину й ти мене продаси, я тебе вб’ю. Віриш мені?
— Так. Забери свою всрану руку.
Він забрав. Тінь мимовільної усмішки пробігла його обличчям.
— Окей. Усе буде добре.
Вони вибралися з машини.
Була майже дев’ята тридцять п’ять.
Вік Муні, Президент випускного класу, бадьоро гукав у мікрофон:
— Гаразд, леді та джентльмени. Будь ласка, сідайте на свої місця. Час голосувати. Зараз ми оберемо Короля й Королеву.
— Це змагання принижує жінок! — вигукнула Майра Крюс із силуваною доброзичливістю.
— Чоловіків теж! — гукнув у відповідь Джордж Довсон, і всі засміялися. Майра змовчала. Вона вже заявила свій символічний протест.
— Сідайте на місця, будь ласка! — Вік усміхався в мікрофон, усміхався й несамовито червонів, тикаючи пальцем у прищик на підборідді. Велетенський венеційський човняр за його спиною замріяно дивився кудись через Вікове плече. — Час голосувати.
Керрі й Томмі сіли. Тіна Блейк і Норма Вотсон роздавали надруковані на трафаретній машинці бюлетені, і коли Норма підкинула один на їхній стіл і видихнула: «Удачі!» — Керрі взяла бюлетень і продивилася його. Тоді в неї відкрився рот.
— Томмі, ми теж тут є!
— Ага, я бачив, — сказав він. — Школа голосує за кандидатів, а їхні пари потрапляють у цю халепу якось мимоволі. Ласкаво просимо на борт. Чи, може, знімемо свої кандидатури?
Вона прикусила губу й подивилася на нього.
— А ти хочеш зняти?
— Чорта з два, — весело сказав він. — Якщо переможеш, то тільки й робитимеш, що сидітимеш отам угорі, поки гратиме шкільний гімн і наступний танець, махатимеш скіпетром і виглядатимеш, як ідіот. А на додачу тебе ще й фотографують для випускного альбому, щоб усі запам’ятали, що ти виглядав ідіотом.
— За кого ж проголосуємо? — Вона замислено перевела погляд з бюлетеня на олівчик, що лежав коло її човника з горіхами. — Це більше твій народ, ніж мій. — Вона коротко хихотнула. — Коли вже казати, то в мене й нема ніякого свого народу.
Він знизав плечима.
— Голосуймо за себе. До біса вдавану скромність.
Вона розсміялася вголос, а тоді махом прикрила рота долонею. Той звук був для неї майже зовсім чужий. Не встигши задуматись, вона обвела їхні імена — третю позицію згори. Олівчик зламався у неї в руці, і вона зойкнула. Одна трісочка шкрябнула їй пучку пальця, і на ній набігла намистинка крові.
— Ти поранилася?
— Ні. — Вона всміхнулась, але всміхатися раптом стало важко. Вигляд крові був їй огидний. Вона промокнула її серветкою. — Але я зламала олівець, а то мав бути сувенір. Така незграба.
— Ось тобі кораблик, — сказав він і підсунув його до неї. — Ту-тууу. — Їй перекрило горло і здалося, що вона зараз розрюмсається й засоромиться. Цього не сталося, але її очі заблискали, мов скляні призми, і вона опустила голову, щоб він цього не побачив.
Гурт продовжував грати легеньку музику, щоб заповнити паузу, а помічники з Товариства честі тим часом збирали складені навпіл бюлетені. Їх усі віднесли до столика напутників коло дверей, де Вік, містер Стівенс і подружжя Люблінів їх перераховували. Міс Ґір свердлила всіх своїми суворими очима.
Керрі відчула, як усередині потихеньку наростає непрохане напруження, як воно скорочує м’язи її живота і спини. Вона міцно тримала Томмі за руку. Звісно, це якесь безглуздя. Ніхто й не думав за них голосувати. За скакуна, може, й проголосували б, так, але не тоді, коли він запряжений у пару з волицею. Переможуть Френк із Джессікою або, може, Дон Фарнгем із Гелен Шайрз. Або… Чорт!
Дві купки росли швидше за інші. Містер Стівенс закінчив розкладати бюлетені, і всі четверо по черзі заходилися рахувати більші купки, на вигляд приблизно однакові. Вони схилили голови разом, порадилися й порахували знову. Містер Стівенс кивнув, ще раз перебрав бюлетені, як людина, що збирається роздати колоду карт, і віддав їх Вікові. Той вийшов на сцену й підійшов до мікрофона. Оркестр Біллі Боснана зіграв фанфари. Вік нервово всміхнувся, кахикнув у мікрофон і аж блимнув від його раптового писку. Він ледь не впустив бюлетені на підлогу, встелену товстими електричними дротами, і хтось у залі зареготав.