— Я прийшла вбити тебе, мамо. А ти чекала тут, щоб убити мене. Я… це неправильно, мамо. Це не…
— Молімося, — тихо сказала мама. Її очі вперлися в Керрі, і в них з’явилося одержиме, жахливе співчуття. Заграва стала яскравішою, її вогники танцювали на стінах дервішами. — Помолимося востаннє.
— Ох, мамо, поможи мені! — вигукнула Керрі.
Вона впала на коліна, схилила голову й благально здійняла руки.
Мама нахилилася вперед. По блискучій дузі опустився ніж.
Керрі, мабуть, побачила це краєм ока й сіпнулася назад, тож замість того, щоб увійти їй у спину, ніж по колодку ввігнався в плече. Материні ноги зачепилися за ніжки стільця, і вона як сиділа, так і повалилася вперед.
Вони подивились одна на одну в німій сцені.
Кров почала точитися з-під ручки ножа й крапати на підлогу.
Тоді Керрі тихо мовила:
— Я тобі дещо подарую, мамо.
Марґарет спробувала підвестися, захиталась і знову впала на руки й коліна.
— Що ти робиш? — прохрипіла вона.
— Я уявляю твоє серце, мамо, — сказала Керрі. — Воно легше, коли добре щось уявити. Твоє серце — це великий червоний м’яз. Моє б’ється частіше, коли я використовую свою силу. Але твоє тепер сповільнюється. Потроху сповільнюється.
Марґарет знову спробувала встати, не змогла, а тоді виставила розчепірений знак від лихого ока до своєї дочки.
— Потроху сповільнюється, мамо. Знаєш, що це за подарунок, мамо? Це те, чого ти завжди хотіла. Темрява. І хай там який Бог у ній живе.
Марґарет Вайт зашепотіла:
— Отче наш, що єси на небеси…
— Повільніше, мамо. Повільніше.
— …нехай святиться ім’я Твоє…
— Уже видно, як твоя кров тікає з кінцівок. Повільніше.
— …прийде царство Твоє…
— Твої ноги й руки як мармур, як алебастр. Білі.
— …буде воля Твоя…
— Моя воля, мамо. Повільніше.
— …на небі…
— Повільніше.
— …так… так і…
Вона повалилася на підлогу, її руки сіпалися.
— … так і на землі.
Керрі прошепотіла:
— Крапка.
Вона глянула на себе й легенько взялася руками за руків’я ножа.
(ні о ні як боляче надто боляче)
Вона спробувала встати й не змогла, а тоді підтягла себе до маминого стільця. На неї наринули запаморочення й нудота. Вона ясно відчувала в горлі плівку духмяної крові. Ядучий задушливий дим уже проникав усередину через вікна. Полум’я дісталося сусіднього будинку; уже зараз іскри мали легенько опускатися на дах, який так жорстоко побило каменями тисячу років тому.
Керрі вийшла через задні двері, прохиталася через подвір’я й передихнула
(де моя мама)
притулившись до дерева. Вона щось мала зробити. Щось таке, що стосувалося
(придорожень та їхніх стоянок)
Ангела з Мечем. Полум’яним Мечем.
Нічого страшного. Вона згадає пізніше.
Вона задніми подвір’ями пішла навпростець до Вілов-стріт, а там видерлася насипом на трасу 6.
Було 01 : 15.
Коли Крістіна Гарґенсен і Біллі Нолан повернулися до «Кавалера», було 23 : 20. Вони піднялися задніми сходами, пройшли коридором, і ледве вона встигла ввімкнути світло, як він уже рвонув її блузку.
— Заради Бога, дай мені розстебнути…
— До біса це.
Він раптом зірвав її, сіпнувши ззаду. Тканина роздерлася з різким тріском. Один ґудзик відлетів і тепер блищав з голої дерев’яної підлоги. До них неясно долинала музика барного піаніно, і будівля злегка вібрувала від незграбних танців завзятих фермерів, і водіїв, і мельників, і офіціанток, і перукарок, і пацанів та їхніх міських подружок із Вестовера й Льюїстона.
— Чуєш…
— Тихо.
Він дав їй такого ляпаса, що голова закинулася назад. Вона обпекла його спокійним, убивчим поглядом.
— Це кінець, Біллі. — Вона відступила назад. Її груди переповнювали станик, у пласкому животі пульсувало, довгі ноги в джинсах звужувалися донизу; але вона відступила до ліжка. — Усе скінчено.
— Аякже, — сказав він і стрибнув до неї, і вона вдарила його кулаком, на диво сильно і влучно — просто в щоку.
Він випростався й легко сіпнув головою.
— Ти мені ліхтаря засвітила, курво.
— Я тобі ще дам.
— Ще й як даси.
Вони зиркали одне на одного й важко дихали. Тоді він почав розстібати сорочку, а на його обличчі зародилася вузенька усмішка.
— Нам вдалося, Чарлі. Нам справді вдалося. — Він називав її «Чарлі», коли був нею задоволений. Здавалося, думала вона, подумки холодно посміхнувшись, це в нього таке звичне слівце, що означає «хороша дірка».
Вона відчула, як на обличчі з’являється маленька посмішка, і трохи розслабилася — саме в ту мить він ляснув її по щоці своєю сорочкою й кинувся на неї, буцнувши головою в живіт, наче цап, і перекинувши її на ліжко. Пружини завищали. Вона безсило гупала кулаками по його спині.