— Ти маєш на увазі — розвести сигнальне вогнище?
— Ясна річ… у тому місці, де нас нема. Скажімо, он на тому перевалі угорі.
— Якщо це вийде, — погодився Харбін, — ми виграємо у них миль п’ять, а то й десять. Ми зможемо пройти безпечно, — він зітхнув. — Хто ж запалить вогнище?
— І чому на цьому перевалі? — спитав Беджер. — Чого це вони повірять, що ми там?
— Бо це найкращий шлях до узбережжя. Якщо вони побачать, що дим йде звідти, вони повірять.
— Мені подобається, — визнав Беджер. — Це може подіяти.
— Гаразд, Томе, — сказав Харбін. — Воно тобі так сподобалося, що можеш поїхати і дати сигнал.
— І зустріти усіх цих індіанців самому?
— Ти боїшся?
— Ще б пак! Мені не подобається компанія цих хлопців. Ці індіанці не мого гатунку. Я їх боюся не менше, ніж ти.
— Я поїду, — проказав Родело рівним голосом.
— Тоді тобі краще вирушати, — посміхнувся глузливо Джо Харбін. — Оті індіанці будуть чекати на твій сигнал.
Родело пішов по грулью, привів його до басейна й засідлав. Затягуючи попругу, він обдумував ситуацію. Усе тепер вирішиться швидко. Берег просто за отими дюнами, а він не має охоти розпочинати стрілянину, якщо може їй запобігти. Але Коли він скаже їм, що хоче взяти гроші, усі чорти зірвуться з цепу… якщо вони не ризикнуть підстрелити його раніше.
Нора Пакстон наблизилася до нього.
— Не їдь, Дене.
— Хтось мусить.
— Чом не Том або Джо?
— Коли на кін поставлені такі гроші, вони не ризикнуть обернутися спиною один до одного. Це клуб останніх людей, Норо, і я теж мушу бути останньою людиною.
— Чому, Дене? Чи ці гроші такі важливі для тебе?
— Так, дуже. Зараз я мол^ сказати, що ці гроші означають для мене більше, ніж що-небудь у світі.
— Більше, ніж я?
Він подивився на неї.
— Так, Норо, зараз вони важливіші навіть за тебе. Якби вони не значили стільки, і ти не могла б так багато значити для мене. Це справа честі.
Вона відсунулася від нього.
— Гордощів — можливо, але не честі. Гаразд, це мені нагадує, де я є.
Вона різко обернулася і пішла геть.
— Норо!
Вона не звернула уваги і підійшла до вогнища. Хвилину він стояв, стежачи за нею, бажаючи сказати більше, але побоявся бути підслуханим і завчасно розкрити свої карти. Харбін вже щось підозрює, а щодо Беджера — хто знає що-небудь про Тома Беджера? Він завжди тримає карти близько до жилетки, і ніколи невідомо, що в нього на руках.
Родело спрямував коня до виходу з ущелини. Харбін пішов слідом, потім Беджер. Лише Нора залишилася там, де була, — біля вогнища.
— Як ти гадаєш, куди нам треба їхати звідси? — спитав Том.
— На захід. Тримайтеся так, щоб Сьєрра-Бланка була від вас ліворуч, а коли минете стрілку того хребта, залишиться щось із півмилі на північ. Як будете їхати на захід, тримайте напрямок на проміжок між Пінакате та Сьєрра-Бланкою, і ви досягнете узбережжя саме біля Едер-бея.
— Як щодо води? — спитав Харбін. — Я кажу — у бухті.
Ден Родело посміхнувся до нього.
— Що ж, там є кілька струмків… Є водоймища. У деяких вода свіжа, в деяких — ні. Якщо ви потрапите туди раніше за мене, посидьте й почекайте. Я приїду слідом, покажу вам, де вода.
— А як з тобою?
— Зі мною? Я проїду на північ кілька миль уздовж західного гребеня Пінакате. А потім повернуся сюди по воду. Багато мені не буде потрібно.
Він обернувся у сідлі й глянув у бік вогнища. Нора стояла до нього спиною.
— Адіос! — вигукнув він і поскакав.
Джо Харбін посміхнувся. Беджер подивився на нього з підозрою.
— Що тебе насмішіСдо?
— Він… він каже, що повернеться сюди по воду. Коли він повернеться, тут не буде й краплі води!
— Ти усю її висушиш?
— Коні вип’ють майже все. Решту ми заберемо з собою, а чого не зможемо — спустимо з басейна. Я гадаю, це ми востаннє бачили Дена Родело.
Том Беджер замислено дивився услід вершникові.
— Так, — проказав він із сумнівом, — схоже на те.
Нора, стоячи біля вогню, затінила очі від світла і стежила, як він їде.
Розділ одинадцятий
Родело поїхав на захід, а потім на північ. З того часу, як він покинув водоймище, він відчував переслідування. Звичайно, це могло просто походити від впливу пустелі, але почуття було таке, ніби його, голого, оглядають з усіх боків. Він їхав з вінчестером у руці, очі його рухались без упину, вивчаючи кожен виступ чи щілинку в лаві, шукаючи слідів на землі.
Перша ознака не була навіть слідом. Чорний уламок скелі, що не перебільшував розміром пальця, був зсунутий зі свого звичайного місця.