Родело лежав на спині, захищаючи горло рукою, а індіанець вже ухопив його і другою. Ден високо закинув ноги, схрестив їх перед обличчям воїна і, обдираючи шпорами, скинув з себе. Підвівся, важко дихаючи.
Які корчився, звиваючись, потім піднявся. Кров бігла по його обличчю, розідраному шпорами. Він підібрав ножа і знов стрибнув на Дена, але той повалив його на землю, підставивши ногу. Які кинувся ще раз, змахнув ножем і прорізав Денові рукав. Тепер Родело рушив на нього, вичікуючи зручного випадку. Він уже це наважувався ужити револьвер, бо недалеко могли бути інші індіанці. Його власний ніж висів на поясі, прип’ятий ремінцем. Він потягся до нього рукою.
Швидкий змах ножа які прорізав Денову сорочку спереду, і він відчув, як різонуло по напружених м’язах живота. Але, змахнувши ножем, індіанець крутонувся, і Ден збив його на коліна. Раніше, ніж той встиг звестися, Родело кинувся на нього, відірвав від землі й шпурнув у зарості чольї.
Індіанець скрикнув і хотів визволитися, але з кожним рухом у нього впивалися все нові колючки. Борсаючись, він наколювався дедалі дужче.
Родело відвернувся від нього і підібрав свою рушницю.
Дим тягнувся до неба стовпчиком. Підклавши палива, Ден глянув на індіанця.
— Ти сам напросився на це, хлопче, — сказав він з посмішкою, — тепер викручуйся.
І одразу кинувся униз по каменюках із карколомною швидкістю. Які прийдуть, а чи далеко вони, він не мав уяви.
Він був на виступі скелі майже унизу, коли побачив вершника, який, ведучи другого коня, виїхав з мескітів і рушив стежкою. Це був Джо Харбін, і він вів із собою його грулью!
— Джо! — загукав він. — Джо!
Харбін обернувся у сідлі і, не зупиняючись, показав йому носа.
Розгніваний, Родело скинув рушницю до плеча, але Харбін уже зник в аройо. Коли він з’явився пізніше, було вже надто далеко… принаймні для прицільного пострілу, а хибний міг вбити грулью.
Вони таки упорались з ним — тепер він однаково що мертвий. Без коня, без води, і які наближаються із кожною хвилиною. Треба йти. Він мусить добратися до води хоч як, мусить перетнути дюни, мусить вижити.
Його серце билося тяжко від передчуттів. Надто добре він знав пустелю, щоб не розуміти, наскільки мізерні його шанси. Можна добратися до схованої ольї з водою — верхи це легка прогулянка. Пішки — це була справа життя або смерті. А може, вони знайшли олью і розбили її?
Він мусить рухатися, але не негайно. З цієї миті кожен крок має бути кроком у правильному напрямку. Рухатися не подумавши — то напрошуватися на загибель.
Том Беджер буде вести їх через дюни, і вони вирушать без Джо Харбіна.
Поки Джо дожене їх, вони будуть уже далеко в дюнах, і їм буде важко. У пісках від коней мала користь, і двом чоловікам та дівчині доведеться помучитись, щоб провести їх через дюни. А протягом цього часу індіанці будуть наздоганяти їх. У дюнах людина пішки може рухатися швидше, ніж вершник.
Вже кілька годин Родело не пив води. Він вважав, що зараз перебуває ближче до берега, ніж Беджер і Нора, але не був певен, а заблукатися у дюнах — то кінець. Він знав, що від цього часу буде ходити по тонкій дротині зі смертю з обох боків.
Він рушив, тримаючись найгустіших заростів, відшукуючи хоч невелику тінь, продираючись крізь найгустіші хащі чольї. Перш за все, треба забратися геть з гори, подалі від спостерігачів.
Незабаром він повернув на південь і йшов тепер рівною ходою або настільки рівною, наскільки дозволяла місцевість. Він був насторожений, але відчував себе краще під час руху. Десь попереду його чекає той момент, коли карти розкриються… а тоді, як пощастить, золото та Нора.
У першу годину йти було не дуже важко, і він добре використав час — пройшов, може, дві з половиною милі. Наступної години довелося йти лавою, понад дюнами, і він подолав удвоє менше. Час від часу виникала спокуса звернути просто у дюни і спробувати пробитися до берега. У деяких місцях пісок виглядав досить твердим, але він не міг Покластися на це, і йому вкрай потрібна була вода. В горлі пересохло, губи пошерхли, язик у роті — наче поліно. Кроки його помітно сповільнилися, і реакції теж. Він ледве пересилював бажання кинути рушницю. Індіанців видно не було.
Сонце вже сідало, коли він, нарешті, досяг водоймища. Як він і чекав, інші пішли; і як він побоювався, його олья була розбита… це, мабуть, Джо Харбін. Але на дні залишалося трохи води, не більше ніж на один ковток, і він жадібно її випив. З водоймища вода витікла, уся до останньої краплини.