Одну річ він знайшов — кинуту флягу, пробиту кулею. Раптом його вразила думка — і він зняв з фляги вовняний чохол. Роса буде конденсуватися на металі.
Він обмірковував, що діяти далі, зважив ризик і вирішив залишитися поки тут і відпочити. Ліг, спробував заснути, але спрага не давала. І тут згадав, що бачив великий кактус-діжку трохи вище від водоймища. Поспішно рушив потрісканою лавою до того місця і знайшов кактус. Уникаючи колючок, зрізав верхівку. Вліз рукою усередину, витяг жменю м’якуша й вичавив сік з нього собі до рота. Сік був якийсь гіркий, та все ж волога.
Здається, дуже довго він вигрібав м’якуш з кактуса і вичавлював краплі у рот. А потім ліг знову і заснув.
Він прокинувся раптом, відчувши пронизливий холод. Пішов по флягу, облизнув росу з її поверхні й відчув себе краще, хоч її було зовсім небагато.
Він думав про джерела у Сьєрра-Бланці — як пощастить, там може бути вода. Якби він вирушив одразу, мав би добрий шанс скінчити перехід одразу після заходу сонця… А якщо води там нема? Тоді йому доведеться пробиватися до узбережжя, не маючи на те й одного шансу з тисячі.
Він дійшов у роздумах цього висновку, а ноги тим часом несли його уперед майже механічно і мозок лише якоюсь своєю часткою керував рухами.
На південно-східному обрії бовванів масив Сьєрри, і його вразила раптова думка, що він давно вже міг пробитися крізь піски до узбережжя, звідти, де втратив коня. Тепер вже стояв би на березі Затоки… Він упав.
Похитуючись, підвівся і пішов далі, обминаючи каменюки. Як людина трохи напідпитку, він обирав шлях з обачністю та непевністю, і тільки на рівному починав іти швидше — або так йому здавалося.
Через деякий час він зрозумів, що починає розвиднятись. Невиразно усвідомлював, що падає знову… кілька разів. А гори не ближчали.
Він ішов, хитаючись і падаючи.
Він був майже біля підніжжя гори, коли впав іще раз, і цього разу не зміг підвестися. Підтягував одне коліно і спробував використати його як опору, але не зумів. Проповз кілька футів на череві, відчуваючи жар піску. Він згадав, що коли температура повітря 120 градусів, то пісок може бути нагрітий до 160 градусів. Але він не міг звестися. І все ж не кинув ані рушниці, ані фляги. Він лежав так якийсь час, аж поки зрозумів, що дивиться просто у бік кактуса-діжки. Це підняло його на коліна, а рушниця, що нею він скористався як милицею, допомогла звестися на ноги. Намацавши ножа, витяг його і зрізав верхівку з кактуса. Знову він вичавлював вологу з м’якоті собі у рот, чарівну прохолоду, що, здавалося, проймала його наскрізь.
Через кілька хвилин він рушив далі.
Зрештою він дійшов до водоймища у Сьєрра-Бланці, що містилося у вузькій заглибині серед скель під водоспадом. Вода була глибока й холодна.
Розділ дванадцятий
Том Беджер їхав попереду і намірявся об’їхати глибокий кратер, коли з’явився Джо Харбін із грульєю позаду. Том зупинився.
— Схоже, що Родело буде мати турботи, — сказав він.
Норині губи затремтіли, але вона нічого не відповіла. Серце її закалатало, коли Харбін під’їхав ближче, тіло раптом захолонуло та здерев’яніло; вона ніколи ще не відчувала такого.
— Що сталося? — спитав Беджер.
— Схоже, що Денів план викликати сигналом індіанців дав наслідки швидше, ніж той розраховував.
— То невдача…
— Ну сказав Харбін, — то була не моя ідея з цим димом.
— Тут нема кому себе винуватити, — погодився Беджер. Потім додав заради Нори: — Але він віддав життя, намагаючись допомогти нам.
— Де він? — Норин голос був холодним.
— Мертвий, скоріше за все. Ці індіанці не мають потреби у полонених.
— Навіщо він їм? Я маю на думці, коли він сам, не з вами. Він же не збіглий в’язень, то ж вони за нього не одержать жодного долара.
Беджер скоса глянув на Харбіна і сказав:
— Він був із нами. Вони знають це, і їм досить. Поїхали, ми гаємо час.
Нора завернула свого коня.
— Я їду назад, за ним. Така людина, як Ден Родело, не вмирає отак просто.
— Ти збожеволіла? — заволав на неї Харбін. — У нього там нема жодного шансу. Ти нічого не зробиш.
— Все одно, я повертаюсь.
Вона рушила вперед, але Харбін кинувся за нею.
— Ей ти, чортова бабо! — наздогнав її і дав їй ляпаса. — Ти — моя дівчина, і мусиш знати це добре! Від цього часу ти нікуди не рушиш, поки я не скажу!
— Пустіть коня!
Він повільно обертав коня у зворотний бік, і тоді Нора, піднісши гарапника, сильно хльоснула його по обличчю.
Джо вирвав гарапника в неї з руки і шпурнув на пісок. Синювато-багровий слід перетнув його обличчя. На розсічених губах була кров. Очі його сповнилися люттю.