Беджер сидів навпочіпки біля бура, повертаючись так, щоб не випускати з поля зору Перрімена, їхнього конвоїра. Том мав досвід не тільки в бурінні скель, але й у тюремних справах, і тому знав, що в'язень не може вибирати собі товариша по камері, навіть товариша до втечі. Обставини це роблять замість тебе, а далі вже ти сам маєш упоратись якнайкраще.
— Я тут життя гроблю, — сказав Харбін, — а той клятий Родело виходить на волю. Лише один рік! Я б витримав такий строк, стоячи на голові!
— Ти вбив людину, щоб здобути оту заробітну плату.
Джо Харбін знов ухопився за держак свого молота. Гнів раптом зник, і його місце посів холодний, обережний розрахунок.
— Яку заробітну ґілату?
Беджер обернув бура.
— Оту, з шахти. П'ятдесят тисяч доларів золотом.
— Розмовляєш занадто багато…
— Тобі пече, що Родело вийде звідси і забере усю здобич, — сказав Беджер.
— Він не знає, де я її сховав.
— Але дуже хоче дізнатися. Він казав мені, що, коли його строк наблизиться до кінця, ти спробуєш втекти і його будеш підбивати, і оце те саме, що ти робиш.
— А тобі що до того? — відповів Харбін брутально. — Ти на це ніколи не зважишся.
Беджер раптом плюнув на землю; це був знак, що конвоїр повертається.
Харбін підняв важкий молот, ударив ним, знову підняв. Коли конвоїр повернувся до інших в'язнів, Беджер промовив спокійно:
— Я помилюся, коли спробую втекти сам. Ти теж схибиш, бо ти не дуже розумний. Але якби ми були партнерами…
Вони працювали у мовчанні. Нарешті Харбін сказав неохоче:
— В тебе є якась ідея?
— Еге ж… У мене їх декілька, і вони своє зроблять, але мені потрібен партнер.
— Я б охоче подався до Мексики, — пробурмотів Харбін. — Мені подобаються мексиканські жінки.
— Ми можемо видобути ці гроші, розділити їх надвоє…
— Ділити? З глузду з'їхав? Чи ти думаєш, що я здобував ці гроші, щоб з кимось поділитися?
— Ми б були партнерами.
Джо почав говорити знов. Том Беджер швидко плюнув у пилюку, але Харбін, занадто розгніваний, щоб думати, продовжував вигукувати сердито:
— Ей! То ти вважаєш…
Раптом поруч із ними з'явився Перрімен.
— Розмовляти заборонено!
Харбін повернувся до нього, спотворений люттю.
— Ти!..
Реакція Перрімена була швидка. Йому доводилося мати справу не з одним міцним горішком, і він бачив, до чого йде. Приклад його рушниці вдарив різко, злісно і влучив Харбіна, коли той кинувся на нього. Харбін упав на коліна, кров заюшилася з розбитої голови. Відступивши вбік, Перрімен глянув на Беджера.
— Чого це ви?
— В нас вийшла суперечка, Перрімене. Не треба винуватити Джо — спека його довела.
Перрімен зітхнув, але Том Беджер усміхнувся прохально.
— Джо не витримує спеки. Ви ж знаєте, він народився у Монтані і не може зносити її, як ви або я.
Заспокоївшись, Перрімен відійшов трохи.
— Гаразд. Цього разу не доповім. Але якщо ти йому приятель, тримай його на припоні, чуєш? — він витер лоба. — А таки пече, хай йому грець! Навряд чи можна винуватити його.
Він пішов, і Беджер допоміг Харбінові підвестися. Крові було небагато — так, цівка, але Харбін ще й досі дивився скляними очима.
— Ти врятував мою шкуру, — сказав він.
— А чому б ні? Хіба ми не партнери?
Харбін знов зітхнув.
— То що там у тебе за ідея?
— Я можу доправити тебе в Мазатлан… разом із тим золотом… за десять днів.
— Згода… партнере.
— Добре, — Беджер простягнув бура. — Будеш обертати бура. І всіма святими тебе благаю: не дратуй цього конвоїра. Якщо вони нас розлучать, я піду сам.
Джо Харбін похмуро узявсь до роботи. Гаразд, якщо треба, він це зробить.
Буде працювати так, що вони тепер жодного разу не звернуть на нього уваги. В голові пульсував біль, але його били й раніше, і думав він не про це, а про гроші, що чекають на нього, і про те, як не допустити Родело до схованки.
Він не побачив, як підійшов Індик, навіть не помітив його присутності, поки конвоїр не проказав:
— Хіба ти ніколи не стомлюєшся, Джо?
— Тільки не я.
— Твій друг Родело виписався сьогодні вранці. Дивіться, що він мені дав. — Він показав їм золоту монету, спостерігаючи, яке це справить враження. За всім цим щось крилося, Індик був певен, і йому було цікаво. — Ці гроші йому були видані на їжу, доки він не знайде роботи. Не розумію я цю людину.
Але Харбін ніяк не відізвався, і Індик пішов. Беджер, переставляючи бура до нової свердловини, промовив:
— Якщо Денові не потрібні ці гроші, в нього, мабуть, є надія одержати більші.