Він був певен, що перебуває біля південного кінця пасма великих дюн, і міг виграти час, обійшовши його з півдня, але не знав, як далеко доведеться обходити. Поміркувавши, вирішив рушити просто через дюни, простуючи якомога пряміше. Він був так близько до Сьєрри, що не бачив жодної примітної вершини, але далі на горі угледів білий шрам, очевидно, глибоку вимоїну від води. Вибравши її за орієнтир, узяв рушницю, повісив на плече флягу і рушив.
Він перевіряв свій напрямок, озираючись час від часу на білу пляму на горі і тримаючи її просто позад себе. Але, пройшовши із півмилі, він вибрав шпиль, який здавався зручнішим дороговказом. Перша миля була найлегша, наступна більшою частиною пролягла по високому бічному схилові дюни, де пісок був досить щільний. Він ішов швидко — не так, як на твердому грунті, але не набагато повільніше.
Потім почалась боротьба. М’який пісок сповзав під ногами, крадучи крок з кожних трьох. Але він був обізнаний з рухливими пісками і обережно обирав шлях. Приблизно за годину він зробив щось зо три милі, і тепер уже чув запах моря.
За хвилину почувся перший постріл. Здавалося, він пролунав північніше, і спочатку Ден не був певен, та який іще звук це міг бути у цьому пустельному, безлюдному краї?
Він більше не чув пострілів, і пішов далі, подолавши ще півмилі. З’їхав з однієї дюни і, похилившись уперед, почав сходити на іншу, а коли досяг верхівки, ліг на пісок. Тіло його розпалювалося, але він лежав так якийсь час, обережно виглядаючи з-за гребеня. Потім добре напився і рушив далі.
Вилізши на високу купу піску, що, можливо, укривала наче саван гранітну чи лавову скелю, він побачив море. Воно синіло вдалині, чудове у світлі сонця та прозорому повітрі. А потім він побачив їх. Маленький гурт темних крапок на просторі пустелі.
Між великими дюнами та берегом лежала пласка рідина з широкими ділянками галетної трави та розкиданими мескітами і кактусами. Деінде були плями висохлих озер, більшою частиною не вкриті рослинністю, і, ясна річ, скрізь — креозотові кущі.
На такій відстані він не міг роздивитися, де хто, їх з усіх боків оточували які. Вони, здається, були поза досяжністю пострілів і вичікували. Що ж, Капелюх не поспішає. Тепер він їх візьме, як тільки захоче. Вони були перед ним на рівному місці, без будь-якого захисту від куль, без захисту від сонця.
То можна й почекати.
Розділ тринадцятий
Поміркувавши хвилину, Родело намітив собі шлях до низинки, де індіанці його не зможуть побачити. Він був певен, що вони не чекають на нього, але слід бути обачним. Спустився униз, добре ковтнув з фляги, а потім відшукав неглибокий водорий, яким частина води з Пінакате прокладала собі шлях до моря.
Кілька ярдів до водорию він пройшов рівним місцем, сподіваючись, що індіанці, які були не менше як за милю, надто зайняті своєю здобиччю, щоб помітити його. Опинившись у водориї, що давав якесь укриття, він пішов жвавіше. Раз по раз чулися постріли.
Він знав, що сталося. Капелюх намагався втягти оточених у перестрілку.
Він хотів весь час непокоїти їх, утримуючи від одчайдушних спроб з боєм вирватися з пастки. Він також хотів, щоб вони витратили боєприпаси та енергію.
Ден Родело знав, яку ризиковану гру розпочав і які в нього хиткі шанси, але там була дівчина, яку він кохав, і золото, яке доведе, що він — чесна людина. Хоч яким би було його майбутнє, він не зможе дивитися світові в обличчя, аж доки доведе свою непричетність до злочину. І він прагнув цієї дівчини.
Але було щось іще. Він ніколи не ухилявся від боротьби; коли вже кинуто виклик, треба розпочинати бій. Він не міг ухилитися і від цього бою і мусив його виграти.
Родело знав, що він — дурень, що скоріше за все його відділяють від смерті години, якщо не хвилини. Знав, що коли навіть зможе вирятувати Беджера та Харбіна з кутка, у який їх загнано, все одно йому ще доведеться битися з ними.
Він ішов водориєм, де пісок ще був твердий після останнього дощу. Він не бачив ворогів, але вважав, що до них ще лишається якась відстань. Кілька хвилин не було пострілів; обійшовши заворот водорию, замаскований кущем мескіта, він зіткнувся лице у лице з індіанцем.
Які мав стрічку кругом голови і був одягнений у стару армійську шинель, заплямовану кров’ю. Він збирався виповзти на край водорию, коли почув кроки Родело.
Ден тримав вінчестер двома руками, готовий стріляти, але які був надто близько для пострілу. Він різко ткнув індіанця стволом у горло під саме підборіддя. Почувся глухий моторошний звук, і крик захлинувся. Індіанець заточився, а Родело ступив крок і щосили торохнув його прикладом рушниці по галові. Які впав на пісок, і Родело, нахилившись, зняв з нього патронташ.