Другого вінчестера теж захопив з собою.
Він побачив двох індіанців майже одразу, за п’ятдесят ярдів од себе; вони були наполовину укриті за піщаним пагорбком. Він кинув рушницю мертвого індіанця і підвів свою, коли які помітили його. Вони почали підводити свої рушниці, але він уже стріляв. Його перший постріл, зроблений поспішно, але все ж учасно, влучив прямо у ціль. Він бачив, як індіанець, хитаючись, пройшов кілька кроків і впав. Друга куля влучила у рушницю другого індіанця і пройшла вздовж його руки, залишивши на ній подряпину.
Індіанець став на коліно й вистрілив. Третій та четвертий Денові постріли влучили йому у груди та шию.
Потім Родело кинувся бігти вздовж водорию, несучи з собою обидві рушниці. Його перевага скінчилася, відтепер це просто полювання, у якому він грає роль дичини. Скільки індіанців залишилося — невідомо, але було безпечніше припускати, що їх десять чи дванадцять — аж надто багато.
У невеликому виярку за низьким мескітовим кущем, що давав тільки часткове, ненадійне укриття, Джо Харбін припав до землі з револьвером у руці. Том Беджер, з кривавою подряпиною від кулі на спині, був поруч.
— Що там робиться? — пробурмотів Харбін. — Ми маємо компанію.
— Це Ден Родело, — сказала Нора холодно.
Харбін озирнувся на неї.
— Чорта з два! — сказав він. — Ніхто не може стільки пройти без води.
Кілька хвилин тривала тиша, а потім Харбін побачив індіанця, що швидко пробирався крізь кущі; увага його була явно звернена не на них, а на когось іншого. Це був молодий воїн, і йому вже не судилося постарішати.
Джо Харбін бачив, як він упав на землю, і чекав. Індіанець зробив одну помилку, коли забув про першого ворога, і, зробивши одну помилку, міг припуститися й іншої — звестися з укритої позиції, куди заліг. Досвідченіший воїн проповз би трохи по землі і підвівся за кілька ярдів далі від того місця, де впав.
Молодого які вчили всьому цьому, і він багато разів виконував це практично, а ось зараз забув. Стежачи за Деном Родело, який пробирався вздовж водорию, він повільно підвівся зі своєї позиції.
Він відчув поштовх кулі і впав на коліна. Він сприйняв це, як людина сприймає різкий удар ззаду у поперек. Він не відчув болю, нічого.
Здивований, намагався підвестися, але не зміг. Повільно поникнув на землю, недовірливо дивлячись на свої ноги, які, здавалось, більше не були частиною його тіла. Спробував підвестися ще раз і відчув приступ болю. Обережно провів по спині. На ній з’явилась кров. Помацав ще раз і знайшов пальцями отвір. Куля пробила йому спинний хребет і залишилася десь усередині. Він ліг на спину і подивився у небо. Стерв’ятники були там, чекали.
Капелюх був здивований. Хтось іще вступив у бій, хтось, кого він не бачив. Там міг бути всього один, але його здоровий глузд запевняв, що їх більше. Було кілька пострілів, а він і гадки не мав, хто стріляв і чому. Він гукнув перепелом, щоб скликати індіанців, і поповз назад до місця, де вони залишили коней. Індіанці приєдналися до нього. Чотирьох не вистачало…
Ден Родело легкою ходою наближався до маленького гурту. На руці в нього гойдався вінчестер. Другий висів за спиною. Він був оперезаний двома додатковими патронташами, мав свою власну флягу та бурдюк, знятий з убитого індіанця.
Він ішов до них з боку пустелі, і вони стежили за ним. Усі бачили, як відходили індіанці, але знали, що це лише тимчасовий перепочинок.
Родело швидко озирнувся. Залишалося лише двоє коней — грулья, навантажений золотом, і ще один. Беджер був легко поранений, з рани сочилася кров. Він виглядав стомленим і блідим.
— Краще податися звідси, поки є можливість, — сказав Ден, зупиняючи очі на Харбіні.
Той стежив за ним глибоко посадженими очима з-під кошлатих брів.
— Так це ти зробив? Треби віддати тобі належне, Денні. У тобі таки дещо є.
— Зробив, — відповів Родело. — Я б це зробив будь-що.
Харбін посміхнувся до нього, але це не була приємна посмішка. Він узяв повод грульї та рушив.
— Почекай, — сказав Родело. — Напийся.
Беджер потягся до бурдюка, жадібно його схопивши. Харбін стежив, як він п’є. Родело знав, про що він думає — чи не отруєна вода. Згодом Харбін теж напився, а Нора пила з фляги.
Вони вирушили, точніше сказати, пошкандибали. Дибали з натугою, Ден Родело — позаду всіх. Над рівниною здіймалися хмари білої куряви.
Чудернацькі курні смерчі танцювали на відстані, сонце загубилося на мідному небі. Вони плентались, і не було чути жодного звуку, крім човгання їхніх ніг, — тільки часом бурмотіння та храпке дихання. Попереду була рівнина, і вони йшли прямо, інколи обходячи креозоти та кактуси. Коні тяглися позаду.