— Помер. Ти чув, що він сказав, — це було, коли він відходив.
Джо Харбін, схиливши голову, подивився на Беджера.
— Він був добрий чолов’яга і добрий партнер. Без нього я б ніколи не витримав першого року у в’язниці. Завжди осаджував мене, коли я був ладен розтрощити собі голову. — Він глянув на Родело. — Ти вже надивився на мене. Знаєш, я спалахую швидко.
Він склав вогнище, одірвав стрічку від подолу своєї сорочки на гніт, помацав по кишенях.
— Сірники в тебе є?
Ден підніс руку до кишені, а Джо Харбін сягнув по револьвер. Відстань від руки до зброї була в нього на шість дюймів менша, ніж у Дена, і Джо Харбін був меткий. Його рука обхопила рукоятку, револьвер ураз вислизнув з кобури, мушка піднялась до рівня — і все це був один досконалий рух, наслідок довгої практики, що залишила багато мерців у нього позаду.
Мушка підійнялась до рівня, але щось різко вдарило його у бік, і з жахом та недовірою він побачив, що Ден Родело стріляє. Другий постріл пролунав ураз слідом за першим, і прицілитися йому вже не вдалося; його куля вгвинтилася у пісок в нього під ногами. Він поточився, важко осів на каменюку, і шестизарядний кольт вислизнув з його пальців.
— Ти сказав Беджерові, що віддаси мені золото, — тихо промовив Родело.
— Під три чорти, він же помирав… від цього він почув себе краще. А ти що ж думав, я й насправді погодився, га?
— Він намагався врятувати твою шкуру, Джо. Знав, до чого йдеться. Бачиш, за ці кілька днів він, я вважаю, розібрав, хто я є.
— Ти? — Джо тримався за бік, і кров текла по його руці.
— Колись у Техасі, ще зовсім малим — мене звали тоді Кід — я був стрільцем-бандитом. Аж доки зрозумів, що це не дасть мені ніякого місця в житті. Це була моя професія, моя перша справжня робота.
— Отой Беджер, — проказав Джо Харбін з якимсь подивом, — Завжди відговорював мене від цього, навіть з останнім подихом. Варто було б його послухати… — він дихав тепер уривчасто. — Ти б краще запалив вогнище. Подивись, чи на судні піднімають вітрила?
Родело обернувся до моря і запізно почув клацання зведеного курка. Він кинувся стрімголов на пісок, почув грім пострілу, відчув бризки піску на своєму обличчі, а потім перекотився і став стріляти. Тричі натискав він на гачок кольта, і з кожним пострілом тіло Джо Харбіна смикалося, а потім повільно зсунулося з каменюки на пісок.
Непевно, з пополотнілим обличчям Родело звівся на ноги і подивився на Нору.
— Це було неминуче, — сказав він, з жалем дивлячись на Харбіна. — Він би все одно намагався б убити мене.
— Я запалю вогонь, — сказала Нора.
Вона взяла його сірники і присіла до вогнища. Коли з’явилось полум’я і дим потягнувся до неба, вона підвелась і пішла уздовж урвища, аж раптом зупинилась біля щілини в скелі. Скриня, яку вона видобула звідти, була стара та іржава, але ще ціла.
— Я згадала місце, — сказала вона. — Ось за цим я ішла. Тут усе, що залишилося від моєї родини…
— Вони спускають човна, — сказав Родело. Він узяв сакви із золотом і спустився до берега, куди наближався човен. У ньому було двоє чоловіків.
— Ти — Айзечер? — спитав один.
— Він мертвий. Вбитий нещодавно, коли втікав. Я займу його місце.
— Мені про це невідомо, — запротестував той. — Мені обіцяли по дві сотні за кожен день, і…
— Усе одержиш, і ще двадцять зелененьких понад усе, якщо скинеш отих двох людей у море.
— Навіщо це? Ніхто їх тут ніколи не знайде.
— Тут є десь нагорі індіанець, якому обіцяли по півсотні доларів за кожного втеклого в’язня, живого чи мертвого. А вони не хотіли повертатися.
— Двадцять зелененьких? Досить переконливо…
Він глянув на важкі сакви, що їх Ден укладав у човен.
— А це що?
— Турботи, друже. Великі турботи. Тобі краще забути про них.
— Що ж, я хочу дожити до старості, і тому думаю лише про свої справи.
— Вже забув.
Нора сіла у човен, а Ден підійшов до грульї і зняв з нього вуздечку.
— От і все, хлопче, ти вільний. Йди назад до Сема, якщо хочеш, і ми прийдемо до тебе одного дня. А як не зробиш цього, будеш просто бігати дикуном.
Він поплескав мустанга по стегну і пішов геть, намагаючись не показати, який він пригнічений. Кінь дивився йому услід, потім зробив кілька кроків у напрямку до гір, знов спинився і глянув назад, щоб упевнитися, що робить усе, як слід. Ден Родело сідав у човен.
Умостившися на носі човна, Ден опинився обличчям до берега і бачив, як Капелюх виїхав з пустелі і спустився до берега. Індіанець затримав коня, озирнувся, а потім поволі поїхав геть.
— Куди б ти не йшов, — промовила Нора, — я хочу йти з тобою.