Несподівано з'явився начальник тюрми у супроводі кількох сторожів.
Він різко зупинився, вдивляючись у безладдя, що панувало у кар'єрі, поки конвоїри збігали схилом, щоб дати ладу людям унизу. Том Беджер швидко кинувся до начальника і уткнув револьвера йому у ребра. Джо Харбін підскочив з іншого боку, вирвав пістолет у начальника з кобури.
— Ми до тебе нічого не маємо, начальнику, то, як хочеш жити, веди нас до фургона.
— Я не…
— Начальнику, — застеріг Беджер, — немає в нас часу на суперечки. Йди до фургона!
Начальник почав заперечувати, але Харбін спритно грюкнув його револьвером по голові. Вони швидко потягли непритомного до фургона й закинули всередину. Том Беджер ухопив віжки, і коні побігли до воріт швидкою риссю.
Джо Харбін поставив начальника перед собою і підтяг повище, щоб його було добре видно. План діяв! Зараз, якщо тільки…
— Стій! — гукнув охоронник.
Беджер поганяв далі, і ще один вартовий з'явився на спостережній вишці біля воріт.
— Стій, стріляти будемо!
— Відчиняй браму, — наказав Беджер, — а то будеш мати мертвого начальника!
Завагавшись, вартовий поглянув праворуч і ліворуч, шукаючи підмоги, але нікого не було. Помічник начальника й усі інші побігли до кар'єру, щоб допомогти потерпілим.
— Ви маєте три секунди, — гукнув Харбін, — а після цього я прострілю начальникові голову!.. Раз!
Вартові перезирнулися. Вони одержали свою роботу від начальника, він був дружелюбна, приємна людина, однак непохитна щодо в'язнів.
— Два!
Один з вартових різко повернувся і пішов до каната, що ним відчиняють ворота. Без жодного слова він почав тягнути линву. Ворота відчинялись… ох, як же повільно! Джо Харбін відчував, як краплини поту стікають крізь брови, як ворушиться волосся на потилиці. Першої-ліпшої хвилі могла знятися стрілянина.
Нарешті ворота розчинилися, і вони проїхали крізь браму, придержуючи коней, щоб фургон не зачепивсь, а потім погнали запряжку риссю.
Тепер вони були вже біля підніжжя пагорба.
— Кинь його! — сказав Том. Джо Харбін випхнув досі непритомного начальника з фургона, а Том Беджер шмагнув коней батогом. Миттю запряжка зірвалася у галоп. З надбрамної вишки прогримів постріл, ще один, але вони вже були під захистом опуклого схилу. Несподівано позаду почав бити дзвін; Беджер завернув фургон зі шляху в чагарники біля підніжжя горба. Вони рухалися крізь зарості, підскакуючи на каменях, але не знижуючи алюру.
Раптом з'явилося сухе річище, і Беджер спрямував запряжку туди; на м'якому піску фургон не гуркотів. Вони їхали кругом за закрутом річища, потім Беджер сказав:
— За цією скелею рубай посторонки і сідай верхи. Отут! — він кинув Харбінові мотузяний недоуздок, якого витяг з-за пазухи.
Вони швидко обрізали збрую і, накинувши недоуздки, скочили на коней без сідла, охляп. Поїхали на південь, тримаючись м'якого піску, де копита не залишали чітких відбитків, тільки заглибини у пухкому грунті.
З річища вони виїхали в долину і зробили крок крізь верболози, що росли ближче до річки. Раптом Беджер різко завернув і, покинувши лозняк, поскакав ізнов у рухливі піски дюн. Джо Харбін, що їхав на один кінський корпус позаду, міг тільки дивуватися. Було очевидно, що Том Беджер спланував кожен крок. Він в'їхав до верболозу там, де не лишалося слідів, а тепер виїхав із нього в такому місці, де йти по слідах було б не легше.
Беджер кинув погляд на небо, і тільки тоді першого разу Харбін подумав про час. Він теж був обраний добре. До заходу сонця лишалися хвилини, а тоді швидко стемніє, як завжди у пустельному краї. Тоді вони зможуть їхати порівняно безпечно аж до самого світанку.
Але Джо Харбін був підозріливий чоловік. Беджер добре спланував кожний крок… Які плани в нього на той час, коли вони вже здобудуть золото? Це була неприємна думка, та Джо Харбін і сам роздумував про це, і йому самому хотілося б знати, як далеко він збирається йти разом із Беджером.
Ускладнення полягало у тому, що їм було потрібно судно, а Харбін не був певен, що сам упорається з командою. Напевно, Беджер має план і на цей випадок, тож Харбін може йому знадобитися як помічник. Більш того, якщо які траплять на їх слід, кожен з них буде погребувати допомоги іншого.
Тим які пустеля — дім рідний, тож вони будуть не просто загадкою.
Беджер затримався серед піщаних дюн і почекав, доки під'їде Харбін.
— Ти скажи мені прямо, Джо, і не викручуйся. Знає хто-небудь, де сховане золото?
— Ти що думаєш — я божевільний? Ніхто не знає.
Беджер обмірковував його слова. Якщо ніхто не знає, то навряд чи які або начальник вгадають напрямок, бо, хоч їм і треба втікати, вони поїдуть скоріш на схід, аніж на південь… принаймні аж поки знайдуть золото. Але якщо хто-небудь знає, він буде чекати на них десь поблизу схованки. Тоді вони якраз траплять до нього у лапи.