Скільки уявляю Київ живим — не можу полюбити його сильніше ніж таким, яким він є нині: застиглим і чарівним, порожнім і таємничим. Осяяним пекторалями зорі та залитим холодним прожектором Місяця.
Японці безперестанку лаються на комарів та ґедзів — ті налітають роями і не лишають на нас живого місця, і чхати їм на антимоскітні креми. Ми шуруємо кабанячими стежками і полями навпростець, перестрибуємо струмки і зрошувальні канали, ми у лабіринті забутої іриґації тонемо в рясці, у теплій болотяній твані і не видно тому краю-кінця.
Як втичиш на карту, як розгортаєш саморобні ламінати і дивишся на сині вени каналів — вони переплітаються у візерунки браслетів палеоліту, їх вигини, перетини і паралельні лінії скидаються на відважних мисливців, на мамонтів у звірячих шкурах і водночас на здоровенну опору ЛЕП, яка розкинула діряві від вітру руки і втичить разом з тобою. Втичить на Сонце, поки ти втичиш у карту.
А глянеш поперед себе — аж забуваєш, що сонце голову смалить. Що випалює твою темно-русяву чуприну до білявого чуба, випалює блідотілі лиця у засмагу смагляв. Навіть про атаки об’єднаної авіації комашні забуваєш. Все думаєш: як би обминути оту чорну, водяну кіптяву. Все тонеш у торфовищах з подвійним дном, хапаєшся за комиші, виповзаєш назад і вже навіть не роздягаєшся — просто повзеш у наступну болотяну прірву, а комарі плутають тебе із чистосмердям боліт. І стороною облітають.
Нам лишилося всього нічого: проминути кілька сіл, вискочити на аеродром і запилятися нарешті в Київ. Японці дико хочуть повтичити на літаки, але не зараз. На літаки треба ходити своєчасно. Я свято божуся: ми ще походимо репаними асфальтами авіасмуг, розсядемося у фюзеляжах, потицяємо у кнопки, а Ікумі — обмалює там все маркером. Потім, голуби, все потім. Пішли спати. Ще нагуляємось.
Київ зустрів нас мороком ночі, темрява лилась мов із вогнегасника і темними велетнями на тлі зоряного неба над нами здіймалися висотки. Японці радіють нестямно, щораз зупиняються і клацають зорі на довгу витримку. Я жену їх вперед: до готелю „Дніпро“ ще добрих півтора десятка кеме, а світає — за три години. Якраз встигнемо.
Нарешті ми тут. Японці не можуть натішитися: верещать пискляво і сюсюкають місячною мовою страшні закляття ажіотажу, куражу і щастя-радості. Я навіть у темряві бачу їхні посмішки і те, як відвалюються щелепи під тиском висоток обабіч вулиці. Я і сам відчуваю полегшення: тепер мені виплатять решту бабла.
Ми продираємося дворами, та надовго мене не вистачає, я плюю на конспірацію і вивалююсь на проспект, аби топати ним десять кеме і уткнутися в Бессарабський ринок з бланшами розбитих вікон на порослому виноградом фасаді.
Обабіч проспекту рясно буяє Амазонія і японці здригаються, чуючи звірів. Здригаюся і я, але травити страшилки зарано — нехай поволі занурюються. Після аварії хтось дбайливий випустив зоопарк і часто буває, що німоти ночі розтинають не крики лосів чи вовче виття, а голоси хижаків, з якими краще не зустрічатися.
Я барикадуюся на ніч задля міцнішого сну і душевного спокою. От і цього разу змушу дрібнотілих япошок тягати гігантські шафи, аби почуватися комфортно і встигнути бодай вдягтися, якщо якась мерзота висаджуватиме двері, щоб засліпити нас ліхтарним світлом і випотрошити мисливським ножем, грабуючи і ґвалтуючи.
Звісно, світло наших ліхтарів з панорамних вікон готелю „Дніпро“ можуть помітити. Та добре його видно хіба з Лівого берега, благо — всі мости підірвані. Та якщо помітять з площі Лєнкому — зустріч навряд буде приємною. Доведеться звалювати: кидати половину речей, які не встигнемо зібрати, зачувши гучні кроки східцями. Будемо чаїтися на техповерсі і свято вірити: прокурений подих нас не видасть.
Тут цікава публіка. Після евакуації в Київ потяглися мародери. Таке велике місто можна грабувати десятиліттями. Тут часто зустрічаєш на стінах дірки від куль, постріляні дорожні знаки, гільзи і решту колоритів, за якими полюють фотографи. Колоритів, які я намагаюся обходити. Десятою дорогою.
Звісно, все найцінніше розійшлося у дев’яності, та лишилися меблі, килими, цілі вікна. І чорний метал. Для мене не проблема щораз по приходу облаштувати нову квартиру зі столами, ліжками, стільцями, шафами, де навіть можна розвішати змоклий одяг.