Та номер у готелі „Дніпро“ — особливе місце. Тут я почувався мером, надутим партапаратником зі службовою Волгою і терміново призначеними зустрічами. Я навіть знайшов великий письмовий стіл і поставив його так, аби сидіти біля вікна. Як Тоні Монтана зі «Scarface», та замість кокаїну в мене шари пилюччя і тривожні звуки на сусідній вулиці, яких я шугаюся. Коротше, паршивий з мене Тоні Монтана.
Мені складно те забути. Птахи заливалися трелями, проміння смалило прадавні асфальти, я обтирався антимоскітними засобами, а комарі — атакували зусібіч. Я вискочив на тих козлів майже впритул: бандитські морди, руки в татухах і імідж назагал аж ніяк не приязний. А вони взяли і направили на мене ствол. Ну все.
Клянуся всіма богами на світі: вони і гадки не мали, наскільки круті їм дісталися шмотки. Мене вони вирубили. А що їм зробиш, коли в обличчя тицяють стволом? Страшно уявити, що би вони зробили з Ікумі.
Отямився тоді я під вечір. Антимоскітні креми давно вичахли і обличчя перетворилося на пухир. Кров підсохла, а у вухах луною озивалися пташині співи. Я підстрибував і ляпав себе по щоках: комарі шматували нон-стопом, я завивав від свербіжу, та покусів не зачіпав — гірше буде.
Сонце визирнуло з-за кошлатих хмар і торкнулося покусаної шкіри. Добре, хоч черевики не забрали. Кілометрів за півтора хащами я надибав пакунок «BOSS» чорного кольору, взяв із собою — послужить добру службу: труси, туніка, — таке.
Я тоді продирався крізь чагарі: гілля шматувало покусане тіло, а я трусив кліщів і хвалив Бога за ультиматум колишньої, яка погодилась на мінет лише за умови повної епіляції там. Повільно кульгав порожньою вулицею. Навколо пустінь, старі мародерські лігвища, а у будинках — кабло звисає зі стелі. Щойно дошкутильгав до кінця вулиці, аж влупив дощ. Сховався до першого-ліпшого під’їзду, лежав на пропилюжених матрацах і носа не вистромляв надвір, перев’язав ногу шматком знайденої футболки і мріяв про ресторанні наїдки та ряснощі магазинних полиць. Мріяв про кінець всіх на світі дощів і світло в кінці тунелю, сніг в кінці тунелю, жовтий сніг в кінці тунелю: що завгодно, аби дістатися теплих диванів, ароматних борщів і смажених ребер.
Та замість омріяних життєвих прянощів отримав мряку та порцію зливи. Я ненавидів тоді Київ, в якому опинився, вихоплений зі спокою, вихоплений з пачки синього кемелу, вихоплений з перспектив грітися біля пальнички гарячим чаєм і втичити на зоряне небо з вікна готельного номера.
Благо, на такі випадки завжди є заначка. Я знав, — одного дня попаду конкретно: зеки, мародери, хто завгодно. І якщо пощастить, якщо не вб’ють, то півтори сотні кілометрів у трусах додому — перспектива не найприємніша. І я подбав про це заздалегідь.
У потаємному місці колись скинув камуфляжний баул. Все необхідне для тижневого існування: аптечка, комплект одягу і термобілизни, їжа на сім днів — високоякісні сублімовані продукти, перевірені часом і досвідом консерви, висококалорійні брикети — повноцінний замінник добового раціону для дорослого дилди, фляндр віскі, спальник з каріматом, рюкзак, льодяники, запас бутильованої води, ліхтар, ніж і решта дрібниць, включаючи карти, компас і дешевий наручний годинник.
Толіку було подзвонити ніяк, настрій був жахливий, я забився у найтемніший закуть горища, де мене точно не побачать усілякі татуйовані виродки, вижлуктив віскі, закутався у несамовито гарячий спальний мішок і заснув. Прокинувся від спеки, холодного поту і кошмарного сну.
Наступного дня сидів і втичив в одну точку, з’їв запасів на три дні і потроху пошкандибав додому. Попереду було півтораста кеме до Коростишева і я дякував Богові за схованку, дякував всім асурам на світі за свою завбачливість.
Японці помалу заспокоїлися, прийшли до тями, перебісилися на радощах і пережахалися з риків у нічних хащах. Тепер можна їм сказати, що це був тигр. Наокі раптом запропонував лишити речі на проспекті, підібратися ближче і, дочекавшись світанку, влаштувати фотополювання у вранішніх променях сонця — пласких і фотогенічних. Я зачитав йому лекцію про закони життя у Місті: тримай речі при собі, уникай хижаків, не галасуй, світломаскуйся, і головне — як демонів страхайся людей.
Правила напрацьовані роками і кожне має масу випадків, які навчили триматися від дурного подалі і все своє носити з собою. Я колись ганяв по Києву на дирчику і поставив його під домом у дворику, шукаючи старих радянських журналів у покинутих квартирах. Обходив непоспіхом під’їзд, прочісуючи кожну квартиру. Знудився, дістав мальборо, висунувся з вікна третього поверху подихати гарячими смолами і свіжим повітрям, підкурив і завмер. Біля мотоцикла шарився тигр. Він мене не помітив, але байком зацікавився. Обнюхував його і всяко виказував зацікавлення. Третій поверх трохи заспокоював, але від страху я завмер з сигаретою в руках, ані сіп-сіп.