Выбрать главу

Наокі все допитувався, хто це був.

Ні, хлопче, не охорона і не поліція. Це могли бути хто завгодно: мародери, контрабандисти, браконьєри чи зеки-втікачі. Вони особливо не розбирають хто і що — просто пальнуть, по прикольчику. Я колись так гуляв у районі цирку, на площі Перемоги — в мене шмальнули і я довго гнав хащами аж до „Дніпра“, забарикадувався і тільки там помітив: мені рюкзак прострелили. Тієї ночі я не вмикав ліхтар, не запалював свічок, а тихо-тихо лежав у дірявому спальнику, прислухаючись до Міста.

У тиші і мороці Софійського собору, під величними фресками, я переказую японцям безліч подібних історій. Потім дістаю із заначки марку з Дартом Вейдером, а японці — по-змовницьки перезираються. Наокі питає про речовину і не вірить, що це справжній LSD. Я богом клянуся, розказую про махрових кислотних американців, які нахвалювали радомишльську лабу і боготворили приход. Зрештою, японці розслабляються, кладуть під язик стиглі плоди потойбічного драйву і слухають мої заспокійливі теревені, мовляв Київ — гігантський, і знайти тут когось нереально, особливо якщо поводитись тихо, а у темряві — світломаскуватися.

Можна і не світломаскуватися. Я сам рідко до того вдаюся. Ні, чесно. То треба діставати спеціальне рядно, треба його сюди тягти і завішувати ним вікна, аби світло ліхтарів і тепла свічкова цятка не впали нікому в очі. Та хіба я міг позбавити їх задоволення втичити у зоряне небо крізь вікна готелю „Дніпро“?

Наокі розказував як фотографи, наснажені кинутим Києвом, у Photoshop «гасять» вогні нічних міст і накладають високогірне зоряне небо над Кіото і Токіо, роблячи їх подібними до Києва, а я розказував, що при будівництві червоного корпусу Київського університету імені Шевченка над тим корпусом мали збудувати здоровенну обсерваторію. Жаль, не збудували — я би всю свою спорягу віддав, аби одним оком глянути зараз у такий телескоп.

Хоча нагрібало і без телескопу. Пафос Оранти у півтемряві змінився злобою. Зараз я радію, що ми закрили вхід на ланцюг. Зараз наша Софія — то зала кошмарів у Костниці і тарантіновський клуб «From Dusk Till Dawn» водночас.

Ми підсвітили ліхтарями Богоматір, все попливло, був чай у темряві, силует сови та ікони з видряпаними очима, аби Бозя не бачив гріхів наших. Були привиди і склепіння бані з людських кісток. Була Оранта, яка тримала в руках дельфіна і навіть сапфірові панікадила були. Пози Богородиці були страшніші за опіатні кошмари Ґіґера, сапфірові панікадила билися голосами старих дзвонів, світло з них виверталося телефонними дротами і шкрябало по шкірі великими горбинками мокрого апельсина. Рюкзак перетворився на краба, рівень рожевої води сягнув носа, а потім — храм завалився під завивання херувимів — вони тихо лабали The Doors.

Ранок видався тихий і свіжий. Храмом літала сова, я готував сніданок, ми не перезиралися. Кислотні марева відступили і тривога насідала з новою силою. Ікумі виглядала так, ніби тим пострілом вчора влучило в неї і навряд я міг їй чимось зарадити. Хіба, віддати свою бандану, аби їй не напекло голову під палючою спекою серпня.

Ми підходили до воріт і вже видно було площу Хмельницького, аж всі завмерли, ніби по команді: біля нашого вчорашнього ЛАЗу хтось стояв. У камуфляжі.

Десятки разів я потрапляв у такі ситуації і головне — не рипатися, не робити різких рухів, коли хтось стоїть до тебе боком. Якщо просто завмерти і повільно відійти вбік — тебе не помітять. Головне — не забувати правило, що метрів за сто п’ятдесят людину у непримітній одежі за кущами побачити складно. Так ми і зробили. Може, це нас і врятувало тоді.

Це не турист, мені досить одного погляду: туристи носять мультікам, флектарн, вудланд, піксель, що завгодно, але не дубок. Та і звідки тут взятися туристам?

Різновид камуфляжу дубок — спеціальна розробка дослідних інститутів військової промисловості для ефективного визначення та ідентифікації мародерів з відстані у сто-двісті метрів. У нього вдягалося пів Радомишля, Коростишева, і решти прикордонних містечок. Всі ті перці з монохромними татухами, які возять метал в багажниках і зроблять тобі ай-яй при зустрічі. Вони всі люблять дубок.

Ми сховалися назад у храм — ніби там був портал у лакуну спокою, ніби його стіни можуть вирішити проблеми і вберегти від бід, які вже другий день сиплються на наші грішні голови. Наокі дивився на мене запитально, Ікумі — нажахано. Зависло німе питання: «Що далі робити?!». Ну, як що? Уйобувати.