От ми і втекли у морось вранішнього дощу. Вискочили на Володимирську з бокового входу і побігли в тіні дерев, а метрів за триста — забігли у перший-ліпший дім.
Я потяг їх на останній поверх, там було панорамне вікно з видом на місто, там був простір і балкончик, місце, де навіть приємно пересидіти небезпеку. Ми піднялися, захекалися, скинули наплічники, поставили газпальничку, заварили чай, розігріли тушонку і трохи заспокоїлися — погоні нема. Саме дощ пішов.
Мені колись сказали, що «у полях» я вивчу англійську, іспанську і китайську, розмовляючи з усіма цими мажорами, слухаючи їхні історії рідною мовою і пізнаючи культури народів, але виходило набагато прозаїчніше. У кращому випадку ми просто квасили і я травив байки калічною англійською. Не те, щоби я був зобов’язаний, але історії у мене вже від зубів відскакували, розповідав я емоційно і це мало ефект — турики сміялися, коли чули про всіх цих казкових мародерів, браконьєрів і контрабандистів. І про зеків-втікачів, звісно. І про звірину із зоопарку. Сміялися доти, доки самі з тим не зтикалися.
Коли ми нишком сиділи біля розбитого вікна, за яким тарабанив дощ — Наокі пробило. Він втичив на грозові хмари, бурмотів щось, палив сиґару взатяг, запивав спирт останнім лимонадом і розповідав про їхні з Ікумі пригоди. Про них.
У дощ він взагалі ставав дивний і часто згадував Індонезію, коли їх накрило цунамі у 2004. Тихо так бубонів, аж кортіло перепитати, та я лиш дослухався, подумки матюкаючи дощ. Він говорив про собак на дахах автомобілів, про тонни сміття і гори трупів, про крики і скрегіт металу, і диво, яке їх врятувало. Ніби земля мстилася і всі кари небесні зійшли тоді на архіпелаґи азійщини. Говорив, що досі бачить сни про сотні тисяч трупів у чорних мішках.
Коли ми сиділи на Володимирській, а він — шепотів про землетрус і цунамі, я нарешті зрозумів, чому його так складно затягти купатися, чому так складно змусити переходити вбрід канали і малі річки, чому він постійно вдягав свій дурнуватий помаранчевий жилет, який займав стільки місця в його рюкзаку. Він боявся води.
Ікумі спала.
На мене іноді накочувало, що ми тут займаємося дурницями і не робимо нічого корисного. Наокі заспокоював: він виконує важливу місію по висвітленню потаємин закинутого — його фотки надихають багатьох людей жити і творити. Розказував, що я на нього працюю і тому не маю паритися — я теж частина чогось корисного. Того, що змінює світ на краще.
Я все допитувався, як потворне і покинуте може змінити світ на краще, а він говорив, що траєкторії формування прекрасного — непередбачувані, і що саме струси та обмеження формують нас, як і заборони. Дивно, повторював він, але сицилійське бароко виникло внаслідок страшенного землетрусу, після якого в італійських архітекторів з’явилося безліч роботи. І свобода творити теж. Говорив, що колорит спік-ізі пабів ніколи б не виник без сухого закону, а якби в Київ і за колючий дріт пускали всіх, то він би не заплатив мені п'ять тисяч доларів і не їхав би за півсвіту за знімками, які того варті, бо не кожен може то повторити.
Він говорив, що у фото під кожну ситуацію треба підбирати вагу повітря і ґеометрію внутрішнього простору. Є повітря важке, яке відчуваєш на дотик, а є — невагоме, десь серед просторих площ кинутого цеху. Важливо вибрати і колір домінації. Зелений і сірий добре підійдуть для буйного літа, але для такого знімка потрібен простір із нотками спокою. У поєднанні світло-сірих бетонів і буяння смарагдів зеленолистя важливими є спів птахів або ж непроникна тиша, яку на фото не передаси — але запам’ятаєш на все життя. А краплі води зі стелі на підлогу — невід’ємна частина кинутого після дощу. Як от зараз.
Дощ закінчився, ми вискочили на Володимирську, трохи пройшлися і стали під Золотими Воротами — реконструкцією споруди епохи Київської Русі, яку завершили за кілька років до аварії. Я показував японцям староруську порноґрафію, вишкрябану знудженими вартовими. Наокі клацав те зусібіч, а Ікумі — перелякано роззиралася. Тоді вона була схожа на кого завгодно, тільки не на відважну мандрівницю у кинутому Місті.
Тоді ми знов почули їх. Голоси.
І знову бігли чимдуж, вниз — до будинку з зіркою. Машина і голоси. Я навіть не хочу думати хто це і навіщо вони сновиґають Містом. Просто залітаю у перший-ліпший під’їзд. Ми ставимо чай, розігріваємо тушонку, довго втичимо, заспокоюємося, бродимо півтемними коридорами мовчки, японці ставлять штативи і добирають ракурси, поки я палю, прислухаюся до скреготу дверних гаків, прислухаюся до крапель спадаючого дощу, які падають на паркет раз на півхвилини і за кілька років у тому місці дошки розбухнуть, ніби здоровенний пухир на шпалерах.