Вночі тут надзвичайно темно. Навіть коли видертися іржавою пожежною драбиною на карколами і зламності найвищих дахів — ніде на горизонті не видно заґрави з електричного сяйва сусідніх міст. Тільки зорі. Найрясніші цятки, так ніби хтось сипонув круглого рису на чорний шовк. Чумацький Шлях тут западає глибоко в душу, ранить її, а з тієї рани повільно стікає сяйво ґалактичного ядра.
Молочна пляма Чумацького Шляху підсвічує арку дружби народів біля готелю „Дніпро“. Між двома арками — зоряною і рукотворною — я рахую розсипи кокаїнів нічного неба, а японці врубили вуличний японський шансон з баянами і затяжними бородатими співами в тєльніках і модних капелюхах, поглянувши на які ви згадаєте про Ґетсбі. І гайда стрибати.
Хай би скільки нічні баяни гасили мені барабанні перетинки — я однаково був глухий до всього, окрім темряви і зоряної тиші. Іноді отак втичиш у небо, задираєш голову, щоб порахувати розсипи, а там все гасить місяць, заливає сріблом сіроти асфальту, заливає мороки ночі підсвіткою і видно ген удалечінь. Та іноді, з першими сутінками, всі сузір’я палають яскраво, але не сліплять. Небо. Як близько воно до нас. Як люди забувають милуватися тим, що у них під ногами і тим, що у них над головою. Небо. Воно як порно — невичерпне.
Баян замовк, затихли і мої японці, тихо підійшли і стали поряд, нависли, затуляючи собою ґалактику. Ікумі світила собі на підборіддя кишеньковим ліхтарем і топала, широко підіймаючи ноги — Ґодзілла під прожекторами. Наокі мовчав — теж втичив на зорі, які з’являлися на тлі силуетів Міста і скидалися на далекі вогники вишок спостереження, з яких за нами пильно слідкують давно померлі пращури і друзі, яких нині поряд нема.
У такі моменти небо ніби вищає і не тисне так: Ведмедиця не нависає і не сіпає за карк. І зорі палахкотять яскраво і тихо. Вони не соромляться тут.
Ми поставили на даху розкладачки, повкладалися і тягнули по черзі сиґару. Я вже думав вирубатися, хотів лиш дослухати останню довжелезну історію Наокі про цунамі, заснути, прокинутися, якось пережити хвилі вранішнього похмілля, спуститися в номер за віскі та залишками Моёt, якщо лишилося…
Аж раптом Ікумі штрикає мене пальцем у плече і тицяє в небо. Оксамитові мороки розітнув яскравий, вогняний хвіст. Метеоритний дощ. Таке буває, коли Земля проходить крізь орбіту якоїсь комети і піщинки з космосу палають у небі, згоряючи на швидкості у двісті разів більшій за швидкість звуку. Персеїди.
Чути як палають боліди: яскраві розчерки густо-порожнього повітря. І всі у світі кошлаті мікрофони, всі мільйони байт диктофонних записів не вмістять у себе голоси уламків космосу: вони палають високо і разом з тим близько — станеш навшпиньки і підкуриш від хвоста.
Я збився на третьому десятку вогняних хвостів. Я дивився доти, доки небо дмухало хмарною прохолодою і злива загасила недопалки, промочила всі на світі рейнкавери і залляла розкладачки холодними ріками. Дощами просочилася в спальник, змішалася з усіма снами, а потім — сама наснилася.
У такі моменти барабани наших сердець стукотять швидше і всі бажання та проблеми, які здавалися суттєвими деінде — відступають, шанобливо схиляючи голову перед буєцвіттям життя. Тануть росами ранку під полуденними сполохами щастя. Я сто разів пробував зав’язати і переключитися на щось інше. Але Місто — химерне, пронизливе і прекрасне. Не вийде.
Світанок навалився хутко, ніби і не було даху з багаттям, сексом, тенісними м’ячами, сполохами зоряного пилу та передранковою зливою. Ми швидко зібралися і пішли лазити, згадавши про мужиків в камуфляжі, і трохи ніяково було від безглуздя, яке влаштували вночі.
Я обережно ступаю шаром сухого минулорічного листя. Відразу за мною — мовчазна Ікумі. Дійсно, що їй сказати? З Наокі вони вже обговорили все за п'ятнадцять років спільного життя, сумісного тревел-тріпу і адреналін-рашу. Обговорили настільки, що якось у Гімалаях не спілкувалися місяць просто аби не порушувати тишу споглядання.
Наокі замикаючий. Він досвідчений турист: бував на сніжних перевалах, у бурхливих пустелях і хвилях штормів, серед спеки і барханів. Та поряд зі мною чомусь ніяковіє і поводиться, ніби мала дитина. Я дав йому завдання: обертатися назад щодесять секунд після того, як обернуся я. Так він думає, що виконує важливу роль. Дійсно, важливу: ми протверезіли, страх повернувся і тепер зустрітися з камуфляжними типами не було жодного бажання.