Ми на проспекті. Звісно, тут порожньо, але у миті спокою і щастя, у моменти, коли сонце гасить холодні щілини бетонів і ти годинами нерухомо лежиш, рахуєш паростки молодих дерев навколо себе — отоді і чуєш раптом той Звук.
Загрозливий. Іноді мене глючить на цю тему і здається: десь поряд їде машина, я можу навіть завести групу кудись на дах, наказавши квасити тихо, поки все не владнається. Я ненавиджу проспекти вдень. Ходиш отак боязко і клянеш туристів, яким завжди кортить туди, де трапляються ті, з ким краще не зустрічатися.
Я жахаю Наокі дамбою київського водосховища, вона дійсно може прорватися, може затопити весь Київ, та потім заспокоюю і свято переконую: ми туди не підемо, в жодному разі не заходитимемо в місця потенційного лиха. Я навіть маю з собою карту затоплення. Її намалював мені знайомий гідролог після того, як я три години поїв його Rеmy Martin у славному ресторані «Панорама» ґречного і мальовничого міста Львів.
За дамбою, на водосховищі, орудують розвеселі браконьєри. У них вицвіле від часу і гарячого сонця волосся, вони промишляли ще у хрущовську «відлигу» і щодень закидають у широчезні гладі вісімсот метрів сітки. І здають рибу за безцінь баригам: дійсним володарям Штучного Моря, про яких ніхто не знає і яких не показують у новинах.
Там, на дні, лежать норманські дракари та іржаві якорі, про які писав Ґійом де Боплан у нотатках мандрівника і бойового інженера його величності Владислава IV Вази, dei gratia rex Poloniae та решти незліченних у пишноті та довжині титулів Його Світлості.
Браконьєри називають дамбу «Ворота» і кажуть, що конструкція довго не проживе, хоч як підтримуй. Там давно гніздяться соколи і ворота в Київ помічені Сонцем. Як форт Буайяр, як Геркулесові стовпи, і гарячої жовтизни там — аж очі сліпить. Більше сонця, ніж на всіх портових кранах Одеси, де збираєш спиною бруд під палючим промінням, аби пролізти туди, куди лазити зась.
Дамбу тримають на соплях і рихтують щоріч, та примари із затоплених сіл щовесни дедалі сильніше гамселять кулаками у її бетони, щоріч сунуть армадою моря, збирають армію салатових медуз і штурмують бетон, закутані у кольчуги зі смарагдової ряски.
Мені доводилося бувати на Півночі, майже біля ЧАЕС, через яку все це почалося. Я довго йшов берегом сарґасових вод, довго плуганив кручами і провалювався по коліна в густу воду з присмаком болота. Одного разу пробував дійти аж до Білорусі. Йшов і рахував покинуті баржі, що розляглися на березі, мов епізодичні пляжники, що хапають останні промені сонця пізнього бабиного літа край вересня. Хвилі і паводки давно мали затягти їх під воду, упокоїти на дні серед іржавих якорів і порохнявих дракарів.
Того разу я приїхав у Місто на дирчику, сховав його надійно, спакував рюкзак на десять днів і пішов на нескінченно далеку Північ — до покинутого Іванкова. До всіх його п’ятиповерхівок, з головою зниклих у нетрях розбуялого лісу. Ті поверхівки згасли і загубилися у тиші і мороці під зорями. За Вишгородом все втопилося у хащах, а Київське водосховище обернулося на Сарґасове море, на гігантське болото: вкрилося водоростями, поросло лататтям і пропадають там бува хоробрі рибалки — відпливають і не повертаються. Я сторонюся моря, і поверхівок Іванкова сторонюся, та коли вже ночую — затуляю вікна чорними простирадлами.
Сюди не заїжджає охорона, а реактор — давно і наглухо накрили саркофагом. Тут відчуваєш справжнє відчуження, ніби вперше за колючий дріт потрапив. Я довго лазив тоді покинутим Іванковом, довго збирав літери напису „Ресторан Тетерів“, довго спав на даху райсуду і роздивлявся з пагорбів силуети далекої, та від того не менш величної антени Чорнобиль-2. А потім — пішов у бік моря: поставити намет на березі — слухати вітер і хвилі, визирати нескінченно далекий лівий берег Дніпра, помалу цмулити водяру з горла і підкидати в багаття дрова, складаючи велику купу на ніч, аби можна було медитувати і вирубитись біля багаття, спаливши взуття, аби можна було прокинутись і сполоснутися у ще прохолодних водах моря, на пляжах якого я єдиний курортник.
Київське море широчезне і неохопне. Настільки, що з іншого боку чекаєш бува зустріти індіанців з червоно розмальованими лицями і бронзовими вістрями списів, пописаних химерами месоамериканських мов. Колись дамба не витримає і русло Прадніпра відновиться: коли її прорве і велика вода змиє бруд Троєщини та Подолу — ми втратимо Київ вдруге. Я бачив це у снах сто тисяч разів.
Ікумі кричала. Різко, лунко і пронизливо. Бахнув ще один постріл. Я чув ревіння, людські крики і постріли, чув, як хтось біжить у наш бік. Однією рукою я тяг її за собою, іншою затулив рота та шикнув мовчати, аби вона нас не видала, хоча чорт забирай, вона нас вже видала.