Ті крики я не зможу ані з чим сплутати. Крики і постріли. Так кричать лосі. І вперше, коли їх чуєш — обов’язково думаєш на ведмедів. Це було майже за рогом і якби Ікумі поводилася тихо — все обійшлося б, все нормально б скінчилося і ми би тихо звалили собі кудись деінде і переникалися до завтра, нам однаково скоро йти, все одно скоро валити на Захід, оминати дороги, блукати серед каналів і топати півтори сотні кілометрів, аби відкисати у готелі Коростишева, приймати гарячий душ, замовляти теплі картонні коробки з піцою, напиватися, орендувати тачку і ганяти Україною ще пару тижнів: весело і з вогником.
Ми забігли в будинок. З балкону там чудово видно Бессарабський ринок і всю площу, але я не висовуюсь. Ми сиділи в кімнаті, ані чичирк, аж раптом мене затіпало — Наокі там. Ікумі тихо давилася шмарклями. Ну от, приїхали.
Я знав: найгірша ідея зараз — визирнути з вікна. Вони тільки того й чекають. Схоже, це браконьєри заганяли лося, помітили нас і гра «впіймай ґаврика» їм сподобалася. Вони вхопили кураж і вирішили таки дістати нас із консервних бляшанок наших схованок, вирішили кинути на брудну, щербату миску розправи. Я благав Бога, карму і долю, аби нас не знайшли. Я не за себе боявся. За неї.
Вони стережуть нас: можуть лишити когось у траві — в засідці. А інші — заведуть тачку і звалять, вдаючи, ніби поїхали. Я не знав, де знайти Наокі, я не знав, як заспокоїти Ікумі, але знав, що нас бачили і пасуть. Знав, що під пам’ятником Іллічу може сидіти мужик і чекати, поки хтось визирне у вікно. Знав. Вони там зараз бігають дворами, або вилізли на дахи сусідніх будинків — хрест-навхрест прострілювати площу. І найгірша ідея зараз — висовуватися.
Птахи вмовкли, повітря загусло, лось затих і передсмертними хр-р-р-риками не трусив більше тишу. За ці хвилини ми стислися до розміру горошини, і як колотий горох нашого страху сипонути на підлогу — поглухнути від торохкоту можна.
У такі моменти боїшся жувати, і повернутися боїшся, а як дощовик зашурхотить — галас ніби на півсвіту. В такі моменти хтось постійно крутиться. Трохи необережно, але сторожко. І навіть «т-с-с-с» і «ш-ш-ш» не кажуть — просто припікають поглядом і все без слів зрозуміло — не рипатись.
Я так і не допетрав, куди подівся Наокі. Не зауважив, коли клацання його нікона стихло. Так часто з нами бувало: ми гуляли довго, губилися в нетрях кинутих шкіл, розбрідалися і коли зустрічалися раптом за пару годин — не казали одне одному «привіт», продовжуючи розмову з тієї фрази, на якій вона обірвалася.
Це тяглість часу так впливає, це сонце натягує нас під спекою, наче пожовану жвачку, яку тягнеш врізнобіч, пробуючи розвести руки якомога ширше і знаєш — вона ось-ось розірветься. Більше ти її не жуватимеш. Час тут плине інакше і за пару днів у Місті сприймаєш його плином теплої ріки і струнами розтягнутої жуйки.
Квартира… типова для Міста: шпалери осіли безформною купою на розбухлому паркеті, вкритому шаром тиньку. Він осипається зі стелі з кожною весною дедалі рясніше. Шафа подерта кігтями і ця картина до болю знайома: вовки іноді заходять всередину, в кинуті коробки пустки, на м’яких лапах піднімаються східмайданчиками, топчучи мохи і бите скло, аби знайти прихисток або просто померти, а протяг — раптом візьме і заклацне за ними двері. Деякі так і лишаються всередині. І помирають. Шкрябають лаковані дверцята угорських сервантів, поки не падають без сили і духу. Роками розкладаючись.
Перевернуті газові плити на кухні, висаджені вхідні двері, важезний сервант з переламаними ногами і ластівка, яку ми сполохали. Крики її пташенят, які так і лишилися в гнізді, все наґнітали і наґнітали, ніби мало відбутися щось страшне і невідворотне. Дійсно.
Увесь цей час я втичив у настінний годинник: крізь білосніжний циферблат проступили зморшки іржі і значок „ГОСТ“ вже не розібрати. Я завис разом з ним і втичив на розтріскану небесну фарбу стіни, яка щоріч обвалюється все сильніше. Я знав — час зупинився. Коли приходиш сюди — перестаєш поспішати. Дорогою до Міста можеш хекати і бігти щодуху, та приходиш, вирубаєшся на провислих матрацах, прокидаєшся, довго заварюєш свою каву на туристичній пальничці, стариґанським темпом човгаєш на дах, аби у вранішніх променях сонця глянути на Місто і залити в себе чорні смоли гарячого трунку, аби залити в свої сонні нутра пальне. І коли вже закінчуються продукти — просто губишся у днях, плутаєш суботу і середу. Днями не дивишся на годинник і перелаштовуєшся під сонце-ритми та цикли світла-темряви. Ніч проминає миттєво, дні тягнуться нескінченно.