Спочатку пробував ступати тихо, та гілки зрадницьки тріскотіли під ногами і я попер що є сил. Вона ледь встигала за мною, підбираючи шмарклі, скочуючи їх у кавалки та кидаючи з розпачу в шибки, так що вони, липнучи до скла, гучно шмякали, як ніби медуза, що впала з другого поверху на рівний, прохолодний бетон.
А що ви хотіли? Смарагдові зорі, ранкові тумани і галактичні диски? А хуя собачого ви не хотіли? За все треба платити. За кожен іскрометний кадр, який Наокі потім впарить модному журналу за скажені бабки, треба платити. І не тільки потом, спрагою і втомою, а цілком реальною, загуслою і липкою на дотик кров’ю. Хіба тобі не знати про це, мала? Хіба не ви удвох гасали Сирією, де ІДІЛ ріже на камеру горлянки випадковим туристам? Хіба не ви безстрашно дивилися в обличчя смерті, приховане під чорною балаклавою? Якось ти швидко розкисла, мала.
Нас шукатимуть. Спочатку спохопляться свого дохлого дружка, а потім і про нас згадають. І мені дивно якось від того, що я застрелив його без жодної паніки і зараз спокійно прикидаю, яким маршрутом відступати безпечніше.
Коли вона відставала надто сильно, я зупинявся і чекав, а коли доганяла — ми стояли довго, обійнявшись. Півтора кілометра чагарниками здолали за годину під гупи, крики і автогул. Я ніколи не бачив стільки людей у Києві і перед виходом на площу Лєнкому, майже навпроти нашого готелю, дочекався поки все затихне, і завмер. Прислухаючись.
Тоді і люди не шуміли, тоді не шурхотіло листя навколишніх хащ, тоді не кричали над головою пустельґи. Все завмерло і у цю мить розжареного сонцем літа я кожною фіброю відчував Місто, ніби його діораму завантажили мені в мозок. І коли рвонув вперед до готелю, роззираючись, то вже знав відповідь на питання, чи там наш японець. Ну звісно там.
Наокі. Сидів на ліжку. Цілий. Жлуктив віскі, підірвався, обійняв Ікумі і вони торкнулися одне одного головами, коли вона сіла поряд. Навіть окуляри не зняв, спокійний такий. Ніби його не налякали до півсмерті, ніби не ломився крізь чагарник яко підстрелений лось, а просто взяв і телепортувався: зайшов у вихор з іскор і відразу опинився тут: сидіти без діла, поправляти зачіску і переклацувати відзняте. Я навіть не знаю, як йому досі голову не напекло: бандану з рюкзака він навіть не діставав.
Я підійшов ближче, впав на крісло поряд і придивився — він теж весь у подряпинах. Вони на окулярах, на обличчі, на руках. Таки не телепортувався, таки біг крізь кущі, переляканий. Зараз його усмішка, його щілина між передніми зубами робила його ще безпораднішим і я навіть не міг образитись на нього за те, що він утік. Ми ж точно так само втекли. Розсипалися хто куди, аби заздалегідь зустрітися у потаємному і невимовно прекрасному готелі „Дніпро“.
Я сів навпроти, дістав синій кемел і запускав над ними правильної форми сріблясті кільця диму. Видихав і розумів, що цей хлопець нічого не боїться. У нього багато всякого було: приватна фотостудія, навіть порностудія (там вони, мабуть і познайомились), фешн-фотографія, макро-зйомка. Зрештою, саме він катав всіма дорогами світу і лазив семитисячниками з чарівною ґуґлівською фототехнікою за плечима, яка більше скидається на джетпак з футуристичних фільмів: катав і картографував Землю для інтерактивної мапи, на якій ви тепер можете віртуально прогулятися вулицями Канберри, Вінніпеґа чи, скажімо, Антрацита. З якої навіть можете поглянути на руїни Чічен-іци і бархани солі колись повноводого Аральського моря.
Він перший, хто зняв лихо після цунамі в Індонезії. Вони тоді лишилися: допомагати вантажити чорні мішки з трупами і розповсюджувати гуманітарку. Він фоткав все від початку і до кінця. І жалівся, як боляче від того, що багаті з руками відривають фото, на яких зображені нещастя і смерть. І сміявся, що з Ікумі вони об’їздили понад сто країн, але так і не побували в Європі.
Щоранку він затримує групу, виконує свої ритуали: зникає у ванній, підпалює там товсту, зелену, квадратну свічку і робить собі їжака на голові, намазує все гелем та марафетить хвилин зо двадцять, поки я не можу дочекатися старту і нервово палю на східмайданчику сиґарету за сиґаретою. Потім не витримую, повертаюся, підганяю його, та він не зважає, його рухи точні і напрацьовані роками: тільки коли він закінчить з волоссям, протре свої Ray-Ban спеціальною серветкою до блиску, — тільки тоді виходить до нас і ши-и-ироко всміхається, і окуляри виблискують під довгими променями вранішнього сонця.