Потім тільки білий промисел січня сліпитиме очі і поставить на коліна в заметах по пояс. Січень навалюється зненацька, методично гасить опадами і тікає у розпал візиту. Сніги тануть під раптовими відлигами і дощі поливають Різдвяну ніч. Мене ніде не чекає кутя, лише загрозливий лютень і кат зимовий, Сірий з кликастою бандою: він хижує покинутими селами, з голоду.
Лютень не спадає. Він суне катком, валить непролазними стінами, змітає загорожі і КПП. Температури падають нижче дозволених Господом, вода у чашці замерзає швидше, ніж встигнеш залізти у спальник, а від машини — ховаєшся у заметі. Життя тоді — океан снігу. Я прийду, впаду у пронизливі обійми абсолютних нулів і загорнуся у плівку вічного спокою. Сам.
І коли дивлюся зараз на останні миті літа-тепла... навіть уявляти холодно, що далі буде. Я готовий ганяти в роті загуслу від спраги слину після її солоних сосків, готовий сушитися, але не проміняв би спеку на холодну, листопадову мряку. Нізащо.
Залізниця. Останній потяг проїхав тут мільйон років тому. Рейки заіржавіли, а шпали прогнили, і коли смалить сонце — змії виповзають гріти свої камуфльовані шкури, хапати нас за ноги і випускати отруту, яка зведе всі наші проблеми до однієї.
Я веду їх до Вишгорода: мале місто, порожня площа, на якій з-поміж бетонних плит пробивається буєцвіття молодих хащів, та ходити ще не заважає. Там похмурі бетонки і не торкнуті мародерами авта. Стоять серед вулиць, втичачи похмуро битими фарами, виблискують сигнальними тріщинами на лобовому склі. Там теж забуті висотки, в яких рисі селяться у підвалах, а на горищі в'ють гнізда соколи. Там навіть висять на гаках пальта і посуд стоїть на столах, і можна схопити той дух, якого вже не знайдеш у розвандалених хатах.
Проминали під ногами тисячі шпал, а Ікумі голосно рахувала їх японською і коли залізна дорога виходила з джунґлів на поле — майоріли повалені стовпи та лінії електропередач, пейзажі мороку, болю і жалю, які Наокі нещадно клацав, забирав з собою їх похмурі нотки, напихував ними свій нікон і, схоже, був задоволений.
Він уже навіть не ховав фотоапарат і його клацання линуло серед тиші та поодиноких криків птахів. Він забирав з собою повалені ЛЕПи на тлі чорнотілих, грозових хмар, які підбивали нас сховатися, забитися у першу-ліпшу хату, розтопити піч і довго ганяти чаї, поволі підкидаючи дрова...
Ми тікали від грози, яка усе ближчала і, зрештою, я плюнув і вивів їх на трасу: прискоритись і втекти від потопу, під яким складно дихати, від блискавок якого навколо стає світліше, ніж удень.
Ми ніби серед непролазних лісів раннього середньовіччя — над нами ширяють шуліки, і бур'ян буяє серед руїн старовинних фортець. Ті фортеці кришить час і осипає в густу траву старе пилюччя, мішає зі спопелілими кістками людей і павутинням, збитим поривами вітру. Деінде, над щільними лавами сосон, виглядають хребти невідомих чудовиськ, а на нескінченно довгих узбережжях Дніпра сплять скелети гігантів і мертві діти бігають до них плакатися. Вітер підхоплює сльози і мішає їх з морем, а гаряче Сонце — смалить летарґічні кістки забутих чудовиськ. Тут пасмур і спокій лягає на кинуту землю, на всі її скелясті пагорби, на дзеркала дрібних водойм і пінку галасливих водоспадів
Ми зупиняємося серед руїн покинутих церков і кадимо піонерські багаття, кадимо ладаном старі кістяки минулого. З тим ладаном відлітають у забрамлене хмарами небо всі страхи і тривоги. Ладан викрадають вітри і несуть до болотяної води та до скелетів чудовиськ. Несуть, аби знову мішати зі сльозами болотного моря, нашіптуючи про життя, що відійшло.
Ми таки дійшли до мети: моря спокою і тиші. Настільки замиреного, що камінець тут лишатиме кола на воді вічно, та нікого розбудити не зможе. Серед сторічного сну стирчатимуть кістки мертвих, а я, збадьорений вогнепальними сумішами теплих херсонських спиртів, стрілятиму по порожніх пляшках.
Ми довго тяглися уздовж моря, довго плуталися в хащах. Ми давно зійшли із залізничної колії і збилися з ліку, рахуючи покинуті напризволяще баржі та кораблі. Ми залазили всередину: дістатися до кают і рубок, заглянути у маслянисті черева трюмів, де замість вантажу нині хлюпає протухла вода, де сплять вічним сном мерці, закуті в кираси власних ребер, закуті у плащі некромантів і шоломи з драконячого скла.
Ми тікаємо від одних мерців до інших. Японці радіють і міняють картки пам’яті. Попереду нас чекають м'які дивани, сухі квартири і спокій містечка, де ніхто не стрілятиме в спину. Та привів я їх сюди не тому.