Зиму він не пережив. Коли я прийшов наступного року, то вивчив подвір'я і знайшов у одній з квартир скулений труп: смердючий, аж підійти страшно. На стінах вугіллям були намальовані жінки з широко розсунутими ногами. Всі стіни були пописані його маревами і передсмертними прокльонами. Я не зміг протриматись у кімнаті більше тридцяти секунд — смородом виїдало очі, я ще довго пам'ятав те лігвисько. Я пообіцяв Наокі відвести їх туди.
Ми пробули тут два дні: ночували серед гір драконячих скарбів, терлися об його кістляву спину, бігали уздовж величезної туші, яку оббіжиш непоспіхом — захекаєшся.
Я показав їм іржаві боки пожежних машин і розбиті вітрини вишгородських магазинів. Скоро висотки заваляться, складуться акуратними купками, поховавши під собою наше сміття і настінні малюнки Ікумі товстим чорним маркером.
Вишгород складно відрізнити від Міста: так само стоять похмурі висотки, так само лежать поштові скриньки у кущах, падають в обійми порослого бур'яном асфальту порепані дорожні знаки, а як вилізти на дах будинку на пагорбі — на горизонті стовбичать покоцані ікла Києва, кам'яного серця цих Богом забутих земель. Здалеку і не втямити, що в них не живе ніхто. Ніби у блискучих скляних хмародерах Йоганнесбурґа, які здалеку на прилизані офісні центри скидаються, а під'їдеш ближче — там лігва дикунські: без води і світла.
Того вечора ми сиділи на даху висотки, потягували віскі, японці готувалися знімати зорі на довгу витримку, а півтемні зуби київських хрущоб — кликали до себе і манили назад у тенета порожніх коридорів готелю „Дніпро”. Тут сум за улюбленим Містом був особливо відчутний: його ген на обрії бачиш і тільки простягни руку — двома пальцями можна висотку взяти, ніби фігуру з шахової дошки.
Я показав їм всі уламки кинутої техніки, все ламане залізяччя і меланхолійні баняки розтрощених фар. Ми ночували на даху і півночі рахували зорі. Ми засинали і не чекали дощу. Не боялися, що він розбудить нас, змиє донизу. З нас вже нічого змивати — окрім болю, втоми і страху. З нас немає що взяти — ми дійсні бомжі апокаліпсису.
Я ще багато хочу їм показати. Треба заскочити в Місто, забрати речі, покурити наостанок в порожній кімнаті, повтичити у вікно і звалили звідти в обійми малих міст на півдні.
Прощавай драконе, ми прийшли до тебе, ми кохалися серед твоїх сапфірів, бісилися, грали в квача, лазили по кістках твоїх бобслейних хребтів, кидалися уламками згаслого рубінового серця. Ми втекли до тебе, шукаючи захисту серед смутку, шукаючи спокою серед тривоги, ми зійшли з нашого шляху без імені і повертаємося на нього знов.
Ми ледве на узбіччя зістрибнути встигнули.
На глухих асфальтових трасах від Вишгорода до Міста не їздять авто. Ці котили повільно, гасячи морок поперед себе жовтизною ближнього світла. Їхали одне за одним — четверо. Потім, ми падали ще і ще від цих караванів стрьому та палєва. Ми тікали обабіч і розчинялися у хащах, падали долілиць, а машини — все їхали і їхали.
Я ламав голову над тим, хто це такі і що їм тут треба. Я не міг зрозуміти причин цього движу і вкотре жалкував, що не послухався Толіка і не водив весь цей час японців глухими селами, одному мені відомими хащами та зарослими вусмерть стежками.
Ми йшли Містом серед ночі і то тут, то там — шугалися звуків. З вікон літали батареї. Я остаточно впевнився, що треба звалювати на південь. Японці не проти, Ікумі — взагалі он холоне від кожного звуку. Якась вона надто ляклива, як на свою біографію. Мабуть саме той випадок, коли головний пройдисвіт — це чоловік, а вона йде за ним у жерла вулканів, бо любить відверто і палко і ладна голову скласти, аби бути поряд. Дивно на цьому тлі виглядають наші груповухи, та навряд мені годиться судити вчинки дорослих людей.
Наш останній вечір у Києві. Сумний момент прощання з Містом. Саме сходять крайні лагоді сонця і на голову валиться сірість безхмарного вечора. Темрява ще не впала, однак вже відчуваються похмурі дотики ночі. І коли час прибирати в кімнаті, розкидати меблі, ховати сліди, впасти на рюкзак і палити у тиші півмороку — всі мовчать. Затихає матюччя і тільки німі втики поперед себе. Потім ще два кемела в тишу: востаннє глянути на висотки, потонулі у літніх заростях Амазонії і звалити звідси подалі від обличчя того мужика, від пострілів і криків, від темних вод Дніпра, подалі від всього цього атракціону, який ми влаштували самі.
І у цей момент нізащо не хочеться кудись іти. Цей номер на останньому поверсі готелю — рідніший за палісадники дитинства, на яких цупив абрикоси і персики палючим літнім днем. Та потім — підриваєшся рвучко. Вдягаєш швидко рюкзак, завмираєш на пару секунд, проводиш долонею по шпалерах, шепочеш «прощавай», і так — ніби востаннє, ніби назавжди.