Добре, що я їм такого не скажу, страшно навіть уявити, як сильно вони мене відпиздять, почувши такі шмарклі з цукром. А коли серйозно, — я й сам не знаю, навіщо я тут. Звісно, коли дзеленчить блакитний телефон і Толік знаходить клієнтів, — тоді все ясно, та чим я керуюся, заводячи дирчик, вдягаючи бейсболку задом наперед і ганяючи проспектами, порослими бур’яном? Я не знаю.
Про це мене найчастіше питають іноземні журналісти. Я відповідаю, що Зона стала для мене чимось на кшталт моря для людини з портового міста. Вона просто частина ландшафту і я поступово перестав сприймати її як щось особливе. Вона ніби продовження моїх звичайних локацій типу гаража або бару в Радомишлі, вона ніби продовження ліжка і дороги до маркету. Уламки Зони мішаються з іншими і сняться потім у тривожних, вицвілих снах. Після них прокидаєшся перешуґаний і спітнілий, довго втичиш на повний місяць крізь подвійний склопакет і засинаєш стривожений.
Навіщо? Звичка, інерція: часто це сильніше за нас. Коли я приводжу сюди туристів, коли вони натомлені і спраглі — їх не цікавить ніщо, а коли я пропоную зробити ривок — ще десять кілометрів, аби заночувати у найекзотичнішому місті Києва, — вони махають рукою і падають на матраци, вирубаються, аби так само лінуватися взавтра і за інерцією котитися Містом маршрутами, якими за інерцією вигулюю їх я.
Тут багато всього намішано: і бажання відпочити від міської суєти, ще раз надихатися лазуровим пилом дитинства, ще раз замиритися невимовним спокоєм та сонцестопом закинутого.
Іноді я почуваюся страшенно самотнім, бо не знаю більше таких, як сам. І ніби радіти треба: жодної конкуренції, та іноді кортить поговорити з кимось подібним. З тим, хто розділить турботи і поділиться досвідом. Бо всі інші — марґінали і уркагани. Такі, як оце зараз піднімуться на дах і в яких знов доведеться шмаляти. Мабуть, у мене саме той випадок — професія єдиної людини. Про таких пишуть в Esquire.
Я навіть думав іноді взяти на виховання якогось учня. Проблема лиш у тім, що учень сам має приповзти до мене на карачках: спраглий і смаглий, ніби чувак з Радомишля, який вирішив усе кинути і пуститися в мандри Тибетом, знайшов монастир, коли помирав на самоті… і переродився. Іноді так страшно кортить передати комусь всі знання про маршрути, навчити всіх тонкощів і показати всі правильні ракурси, ба навіть це пиляння гілки, на якій сидиш: бо творіння завжди ненавидить творця, і виховувати собі конкурента — це ліпити проблеми на свою ж голову.
Я не розбираюся у причинах і наслідках… Я просто тут: з дирчиком і без, з туристами і без, за ностальґією і спокоєм, за втомою і радістю. Я тут, бо тут мій дім. Я — останній киянин на планеті. Хоч би як там було: невдалий момент про таке думати, ховаючись від відморозків на драбині, що зараз обірветься.
Я разів п’ять міняв руку, тримаючи щабель то лівою, то правою. Знудився, але висів тихо. Минулого разу висунувся — і що було далі, ви знаєте. Я тепер точно зіп’юся.
Бути тверезим в Місті довго просто неможливо. Я пробував — навіть товсті книжки з нічийних бібліотек не допомагають. Тоді, висячи на драбині, я мріяв про спирт. Я не брав з собою в місто вина, коньяку чи пива, навіть водяри не брав. Тільки спирт. До нього мене привчив один друг.
Він жив у степовій Україні, на далекому і гарячому півдні, у ті місця після Аварії багато людей відселилося. Вони будували заводи в пустелі і відкривали кіоски, вони їздили на заробітки і поверталися піднімати аграрний сектор. Вони неймовірним і незрозумілим чином пережили ту біду, яка з нами сталася. Для них навіть збудували кілька малих міст з нетиповим плануванням, дивними екстер'єрами і дурнуватими назвами.
У нього давно загрубіло обличчя від степових вітрів, він привчив мене до кришталево чистих, гарячих спиртів. Іноді я приїздив до нього, ми брали в облогу спиртзавод, розставляли в пустелі требюше і озвучували ультиматуми керівництву і начальникам відділів, вимагаючи контрибуцій. А після — котили здобич, котили бочки спиртів через бархани Олешківських пісків під вовче виття і мерехтливі зорі вогкої, драґлистої ночі, котили їх кудись у бік ґалактичного диску, аби впасти під ним і розводити здобуте у співвідношенні один до одного.
Він перетворював це на ритуал і серед золотих пісків вранішнього проміння, коли танули у ранкових серпанках зорі і вовче виття, він підстрибував на одній нозі, мішаючи з водою екстракт життя, есенцію радощів, еліксир пустельного смутку.