Коли вже насувався на місто сірий і прохолодний ранок, я дав команду рухатися, Наокі навіть пофоткав їх з вікна, коли вони увімкнули фари і проїхали двадцять метрів в бік Хрещатика і зупинились біля наступного будинку. Час.
Покинуті готелі — як продані нирки. Поки вони з тобою — все нормально. Та як розлучаєтесь — починаються проблеми. Коли йдеш з готелю, який мовчить, коли прощаєшся з привидами на рецепції, як не силкуйся — не зможеш посміхнутися. Хоч би скільки ти тут бував... завжди мало. Неймовірний пейзаж за вікном зі щупальцями вантів у сарґасових водах Дніпра відбився фактурою у твоїх мізках, відковбасився яскравими спогадами, бо де ще у світі є місце, де за скромну платню можна орендувати цілий готель з шикарним видом на місто-мільйонник?
Взимку я палю тут стару мародерську буржуйку, ламаючи на дрова стільці та віконні рами, навесні — слухаю торохкотіння крапель талого снігу після заметілей і хуртовин, які падають нам на голови з сивого неба, а влітку — смалю сиґари на балконах, ганяю коридорами малу японку і йду зараз звідси — переляканий, але щасливий.
Готель спить. Хитаються вітром двері-рипучки, старі гаки перетирають іржу у дверних петлях і зсипають її на прохолодний бетон, порослий мохом, посипаний тиньком. Зсипають на бетон, з якого дивом ростуть стрункі дерева правильної форми. Сплять пустельги на горищі, сплять кабани у підвалі, сплять ластівки у вітальнях з вибитими шибками, сплять ластів’ята під крилами ластівки-матері і тільки ми-довбойоби шаримося в темряві. Шаримося і тремтимо від страху.
Вийшли на вулицю через центральний вихід. Прохолодне, передранкове повітря струменями ганяє найменші звуки, перетворюючи їх на грюкіт.
Час.
Ми картинні — хуткі тіні у темряві: переходили дорогу на м’яких лапах — я думав забігти на пагорб, піднятися до Софії і звідти вже йти на південь, на одеську трасу, подалі від нічних фар: у тишу і спокій. Та не цього разу. Я видивлявся і наче не бачив нікого, наче не було сиґаретних цяток, наче не стояв ніхто біля вантажівки. Та щойно спробували проскочити площею Лєнкому — в наш бік засвітили ліхтарем, потужним таким. Я розвернувся до японців — блядь. Знак радіації на футболці Ікумі. Його видно за три кілометри. Він же в темряві світиться. От тобі і рідним став.
Чесно, я вже не знаю, що на мене найшло. Чи то дався взнаки літр віскаря, який ми влупили на трьох під тушонку на даху, але я не думав і не чекав, просто стрельнув на світло. Здійняв руку і пальнув на світло, аби ці козли знали, що просто так нічого не буває.
Стрельнув і скомандував бігти. Ми погнали вулицею вниз. На Поділ.
Наокі майже не кричав, тільки стогнав приглушено, а я — тяг його на собі, раз-по-раз обертаючись і готуючись знову шмаляти в темряву — на голоси.
Чорт, ну як же так? Як тепер? Звісно, блядь, ніяк, тепер хіба повзти до Річкового вокзалу, завалюватися у його просторі зали, хапати вранішнє проміння крізь немиті вікна, набирати воду з Дніпра, фільтрувати її, промивати рану і бинтувати, бинтувати, бинтувати. Я ж навіть кулю дістати не вмію...
Тепер не знати взагалі, як нам вийти, і у цей чудовий день ми не в щасті-радості прощатимемось з Містом, не добиватимемо рештки віскаря під вуличний шансон з колонок, не втичитимемо у розсипи порошків галактичного диску — ми будемо думати, як нам тут коні не двинути, і пильнувати, аби він кров’ю не стік.
Я, мабуть, ідіот. Не знаю, як ще назвати людину, яка в такий момент передусім хоче зафоткати м'ясо. Зрештою, Наокі постійно повторює, що головне — дбати про мистецтво, коли інші думають, що нібито є справи важливіші. От як зараз, наприклад.
Наокі розказував історію про фотографа, який знімав виверження вулкану, і коли зрозумів, що вже точно не врятується, що лишився на острівці, навколо якого вирувала розпечена червона маґма, — то не придумав нічого кращого, ніж лягти на фотоапарат, аби коли його накриє хвилею розплавлених гранітів — фотки постраждали якомога менше.
Коли медсестра з японської порнухи бинтуватиме його, наче мумію, ніби ми знов бавимося, обмотуючись туалетним папером і ганяючи одне одного коридорами готелю „Дніпро”… тоді я його і зафоткаю: всі ці криваві шмарклі, бруд і хардкор. Отаке фото і ляже на шпальти — хоробрий фотограф, мистецтво понад усе, дивіться який він крутий, за ці фотки його підстрелили.
Вже видно було, коли ми спустилися у розлогі лапи Подолу. За нами ніхто не побіг. Над Дніпром сходило сонце і вже прострілювало червоними променями серпанки над водою і велику лаврську дзвіницю прострілювало. Червоні промені ранку впали на червоні плями крові на нашому одязі і на наших руках. Крики птахів мішалися зі стогонами болю та розпачу.