Який з мене медик? Я навіть діагноз поставити не можу. Зараз відтягнемо його до річвокзалу і він там собі посидить, Ікумі його постереже, я побіжу ловити зв’язок, дістану блакитний телефон і наберу таки Толіка. Розкажу, що й до чого, розкажу які ми дауни і немочі.
Я знаю: він зможе, він знайде спосіб і приїде за нами, ми завантажимо Наокі в салон його Тойоти, впадемо самі, кров заляпає сидіння і Толік злитиметься через те всю дорогу, матюкаючи нас. Ми питимемо останню пляшку віскі з горла і годин за п’ять будемо в Радомишлі. Відтарабанимо його до лікаря і трохи заспокоїмось. Сходимо в бар. Я трахну Ікумі, зрештою.
Наокі стогнав. Я взяв його здоровенний нікон, ми дивилися одне на одного з якимось невловимим розумінням, типу чувак, мені зараз паскудно, але ми тут і ми разом, нам нічого не страшно. Ми круті, я поважаю тебе, і якщо зараз коні двину — то і після смерті поважатиму. Сфоткай мене: в National Geographic луснуть із заздрощів…
Клац!
Річковий вокзал. Такі просторі зали, вікна яких виходять до моря. Такий широкий Дніпро... його вже давно від моря не відрізниш. Після Аварії я не переходив на інший берег. В мене живуть знайомі в Прилуках, Черкасах і Чернігові — містах-прикордонниках, але ми ніде окрім мережі і не бачились.
Тут цілковита вранішня тиша, тут довгі промені світла лягають на брудну підлогу крізь замурзані вікна і осипаються блакитні, морські фрески зі стін. Дрібні птахи ганяють попід стелею, а десь над рікою — галасують чайки.
Річковий вокзал. Такий порожній, ніби в понеділок о шостій ранку після великого державного свята. Фрески вже посипалися, попадали у безформні купи, змішалися з пилом, мохом і задобрили молоду паросль, яка росте і росте, незважаючи на бетон. Не зважаючи ні на що дерева проростають у квартирах висотних будинків, болота підповзають до порта, вони пожирають його, а комарі рояться у півзатонулих кораблях, дзиґотять над вухом і навівають летарґічний сон.
Мені треба провітритись. Я весь у крові, весь у криках, весь у липких слинах життя і вся пилюка закинутого липне зараз до мене. Я залишив японців самих і вийшов до безкраїх плес величної ріки. Так само, як і завжди — мертвими щупальцями спадали ванти мостів у сарґаси Дніпра, дмухали вітри і лущили потроху іржаву сипучку з дебаркадерів і Ракет, які вже занурилися під воду, та потонути не встигли. Про них усі забули. Навіть не здали на метал.
Сів перепочити, перед тим як бігти і шукати зв’язок. Бухнувся на східці і зрозумів, як складно буде встати. Так близько до води і так далеко вона веде у тьмяні болота Сходу. Так затягує і так по-змовницьки пропонує вирішити всі проблеми, просто занурившись трохи надовше, ніж людина може жити без повітря. Я довго втичив у ранкові тумани, довго вкладав крики чайок над головою у візерунки пісень і затуляв ними ті частини, де фрески річвокзалу вже осипалися.
Я довго чекав на корабель. Може навіть не лайнер. Можна просто баржу з піском, хай забере мене звідси подалі, хай завезе в якісь Черкаси, очі б мої цього всього не бачили. Я задрімав навіть, після зависань на драбинах, після безсонних ночей на даху, після віскі. Задрімав трохи і бачив сни — Дніпром пливли один за одним океанічні контейнеровози з ящиками заморожених пакистанських сердець та жовтолицими мігрантами в трюмах. Вони так довго висіли на горизонті, такі здоровенні, що навіть у ранковому тумані втопитися не могли.
Взяв радіальний рюкзак, вручив Ікумі пістолет і наказав чекати. Я бачив страх в її очах, але вірив — вона стрельне у будь-кого, жахне поза сумнівом. Лишиться мовчазним і заплаканим сторожем облуплених фресок, іржавих дебаркадерів і підстреленого друга, аж поки не повернуся я.
Дурниці це все, я нічого окрім сліз там не бачив. Вона ридала, ніби з очей витікали весінні розливи малих київських рік, ніби дамбу таки прорвало і Дніпро затис все навколо у хижі обійми каламутної води.
Я сказав, що буду за шість годин і пішов. Буду за три. Так вона не встигне захвилюватися.
Як вийти на контакт з людьми? Як ухопити рятівну паличку зв'язку у Місті, яке відселили до того, як з’явилися смартфони? Треба знати місця, треба знати правильні дахи і стояти на них під правильним кутом, дивлячись у правильний бік, читаючи правильну молитву, трохи схиливши голову, сподіваючись на диво. Підносячи блакитний телефон до ясного, вранішнього неба.
Зв’язок можна впіймати — на дамбі є люди і вежа зв’язку є. Як і біля КП всередині Зони. Але в Місті того не зробиш — якщо не знати, звідки ловити. Толік часто говорив про супутниковий телефон, той коштував як крило Боїнга, тому я постійно жлобився, постійно говорив, що за ці роки зі мною там майже нічого поганого не сталося, а коли і сталося, то супутниковий телефон не знадобився, і я щораз посилав Толіка подалі, а тепер от бігав годину з даху на дах, гасав, пробуючи схопити рятівну паличку зв'язку.