Та зараз рана була стрьомна.
Я набрав чого тільки можна, вигрібав зі схованок аптечки і фляндри віскі, благословляв кожну цівку шаленої радості і тепла, яка падала в безодню моєї душі щораз, коли робив контрольний ковток, перед тим як побігти до наступної нички на помаранчевій цеглині GPS.
Треба бігти назад, треба повернутися, вивалити Ікумі всі ці медичні причандалля і сказати, що скоро за нами приїде таксі. Вона зрадіє шалено, а Наокі на те спідлоба дивитиметься, ніби все простіше і ми могли сюди заїхати, і це тупо якось виїхати з кинутого Міста в теплій Тойоті, заляпавши кров’ю салон. Це ніби зупиняє атракціон, ніби забирає в нього Terra Incognita, якою пересуваються тільки пішки, з конкістадорським мачете в руках, рубаючи ліани та розлякуючи заспаних змій.
Звісно, Наокі не сподобається новина про Толіка. Хоча, ризик пертися на машині гігантський і я навіть не знаю, як він на це погодився. І якщо моїм ендуро ще можна проїхати хащами, то йому доведеться вибирати биті шляхи. Капець.
Я спускався з Узвозу в бік Дніпра. Лимонні барви її бандани різали очі. Серед буйного зеленолистя пізнього літа додавали в зарості кислинки, яку складно з’їсти без цукру. На яку складно без цукру навіть дивитися.
Вона лишилася у чагарниках Андріївського відтоді, як ми втекли нагору і цілу ніч спілкувалися з духами, слухаючи сурми ранніх The Doors. Відтоді, як ми розхитували сапфірові панікадила під дахом, який поїхав до бісової матері, який поїхав і розігнався до цілком бобслейних швидкостей, який досі ганяє хребтом дракона на важких, іржавих санчатах і доганяється порошком сушених туманів, доганяється кокаїном серпанкових світанків над каламутними зеленями дніпровської води.
Бандана… за цей час речі японців стали маркерами, яскравими відбитками, ніби спека сприяє пам'яті. Клацання ніконів, її футболка з зеленим знаком радіації, жовта бандана — речі не відлипали від нас, стали нашою шкірою. Хіба вночі, коли ми трахалися в номері, то скидали шкіри на крісла, вкриті прозорим поліетиленом. У ці гарячі серпневі дні ми просто підходили до води, занурювали одяг у воду і вдягали на себе. Він висихав за три хвилини. Ночі пролітали миттєво. Дні тяглися нескінченно.
Бандана — це була частина її, органічне продовження, ніби волосся на голові або деінде, ніби нігті на руках і ногах. Бодай тому її варто забрати. Бандана пливла перед очима і перетворювалася на лимонний пиріг, перетворювалася на банан в моїй руці і навіть на шматок пальмового масла. Все це трохи тхнуло сюром і я почав підозрювати, що досі лежу на підлозі храму, а Оранта нависла наді мною і розмахує руками, пробує привести до тями, дзвонить комусь, світить мені ліхтариком в очі і ця дама страшно стурбована. Може, ми досі, пережахані та несамовито упороті, валяємось у храмі, а над нами, у світлі яскравих променів, які пробиваються крізь вікна і падають на фрески, літають бджоли, сови і навіть дракони з кості та криці?
Я повернуся за чотири години, віддав бандану, розказав про Толіка, травив про тигра, тривожно зиркав на рану, інколи фотографував Наокі з різних ракурсів, на мугиках питав у Ікумі, які її прогнози, не розумів відповідей, метався зі сторони в сторону, шумів і дивувався, як за нами досі ніхто не приперся, чи може таки я застрелив у темряві біля готелю ще когось і до цих козлів нарешті дійшло, що просто так нічого не буває, що іноді краще попуститися, зваливши по-тихому.
Я знов розігрівав тушняк, сидів по-турецьки біля пальнички, ніби султан, який вперше збирається скуштувати привезену з Ємену каву. Я чекав Толіка і пускав кільця диму, тягнучи кемел за кемелом, щораз виходив, прислухався до співів птахів і серед їхніх криків намагався почути далекий автогул.
Чорт, ну його нахуй, п’ять тисяч не такі вже великі гроші, аби на таке підписуватися, аби стрілятися з мародерами, аби ручкатися з тиграми, не такі вже великі, аби висіти на пожежній драбині, очікуючи на смерть. Нахуй смерть.
Толік. Нарешті. Я ніколи не просив його про таке — ніколи ми не їздили на машині до Києва, знаючи, скільки це викликає проблем, знаючи, як просто отримати кулю і лишитися у холодній канаві, коли він втратить керування після обстрілу і тачка перекинеться, як у кіно.