Ніхто не зможе відібрати в мене Місто вдруге. Вавилон колись посипали сіллю, аби люди на тому місці більше не селилися, та він воскрес. Хіросіма, Варшава і Дрезден — згоріли дотла у полум'ї війни і повстали з мертвих. Років шістсот назад татари палили Київ по десять разів на рік, а після монгольської навали замість пишного і галасливого міста лишилися руїни та пару сотень хат під стінами Софії.
Відселення: стільки репортажів на центральних каналах. Стільки ґвинтокрилів над мертвими хатами. Стільки воплів-галасів, уваги, проблем… Київ ще ніколи не був таким популярним. І я не вірю, що ми полишили його назавжди. Ми просто відступили на деякий час.
І ми повернемося. Тоді, коли поваляться сталінки і поховають під собою закляття, які я чорним маркером писав на шпалерах тьмяними вечорами. Тоді, коли впадуть від старості панельні висотки і накриють безформними купами сміття, яке я скидав у шахти ліфтів. Повернемося, коли впадуть брєжнєвки і заховають назавжди рештки первісних стоянок і багаття з паркету. Повернемося, коли ріка знов маґнітом розсаджуватиме біля себе людей у затишні хати і шурхотом води шепотітиме легенди про звитяги давніх часів.
Повернемося, коли на кручах Дніпра височітиме тільки здоровенна Кльопана Мать і ярмо дружби народів майорітиме. Повернемося, коли люди надрукують Київ. Промисловими 3D-принтерами обов’язково надрукують на тому самому місці собі Київ. Бо скучили і довго втичили фото та документальні фільми про те, що втратили. Про Місто каменю і зелені з величезним та просторим серцем, де знайдеться місце для всіх. Це місце — намолене. Місце — насиджене. Куди ми без нього?
Життя — шкідлива штука, а часом і небезпечна. І буває так, що ми когось втрачаємо. Втрачаємо жінок і не хапаємо їх за руки, коли вони йдуть. Втрачаємо стареньких батьків зі сльозами на очах і водярою в нутрі. Втрачаємо друзів на війні. А іноді — втрачаємо рідні міста.
Та не для того, аби сумувати за ними все життя і переглядати фото зі світлої юності. А для того, аби полюбити їх ще дужче. І зробити ближчими до свого припалого пилюкою, сонного серця. Воно від втрати щемітиме та одного разу струсить порох і засяє рубіновим сяйвом. Не сліпитиме, тільки підсвітить шлях вперед, аби ми не перечіпалися у темному тунелі життя.
Кажуть, що місто — це люди, зв’язки, наливайки, казино і адреси улюблених повій. Що місто — це вихлоп перегару таксистів, штин спітнілих підмишок у маршрутках, черги в супермаркетах, гольф-клуби та ресторанчики національної кухні.
Тільки ідіоти вважають, що героями міст можуть бути самі тільки люди. Є місця, які стоять вище за нас. Плейси, локації і географії — то оболонка і тканина, система координат для всіх можливих історій і точка відліку биття наших сердець. Це паралелі і меридіани, які визначають, де нам бути і як діяти. Це всі ходи і розвилки. І в покинутих містах ти сам наповнюєш місто привидами, з якими дружиш, сваришся, кохаєшся і домовляєшся про добросусідські стосунки. Зрештою просиш у них позичити якусь дурницю, бо маркет закритий, а у той, великий, йти задалеко.
Що ми проти місць?
Без цього місця мене не існує. Я ж не читав наукових монографій і не герой війни, не готував революцій і не підписував історичні документи. Я не виростив сина і не посадив дерево. Тільки розказав історію цієї землі.
Землі пронизливої і прекрасної, незбагненної і неповторної, небезпечної і спокійної: весняної, осінньої, літньої та іноді навіть холодно-зимової. Землі — на якій я народився і у якій я розчинився. Я і є ця земля.
Я припускав, що хтось із моїх ґавриків застрибне на повалену сосну після дощу, послизнеться і полетить вниз, проб’є собі легеню гострою гілкою і стече кров’ю там, де не ловить мобільний зв'язок. Та все одно не купив супутниковий телефон. Припускав, що одного разу ми вижремо забагато бухла на даху, що хтось полетить вниз і лишить по собі красиві розводи і промовисте «шмяк», яке не сплутаєш ані з чим.
Ну, або так. Не спасли.
Дрібна японка, її жовта бандана, футболка зі знаком радіації і здоровенний нікон стали такими ж рідними, як і її мовчанка, як її воплі місячною мовою під звуки падаючих яблук і стрілянину фотозатвору. Як її посмішки у завісах сиґарного диму, як її вигуки подиву від суперповні і зорепадів. Я не хочу її відпускати. Хочу вивчити її мову і навчити своєї. Я хочу бачити крапелинки дощу в Місті на її мокрих віях. Та зараз вона полетить.
Ми стоїмо одне навпроти одного. І так складно іноді сказати невідомою мовою: «Я розумію тебе». Але не зараз. Я простягаю руки і обіймаю її міцно-міцно, обіймаю її всю і вона знає: ці обійми означають: «Я з тобою». Обійми, міцніші за всі сльози причетності, сентиментальніші за всі електронні листи і спокути слова.