На Київ нас гнав місяць: висів яскравий та повний і гілки високих дерев падали тінями на його блискуче тіло, ніби багаторукий Шива обіймав жовтогарячу таріль неба. Ми бігли повз захаращені колії: саме в такі моменти у дешевих страшилках показують, як на туристів суне потяг, і режисер ставить трикрапку, аби незрозуміло було: це банальний потяг-проходчик чистить ділянку, аби повернути її у обіг народного господарства, чи привид жене потяг на вугіллі з потойбічного праху по душі головних героїв?
Місяць випалював нам спини і заливав сріблом туманні серпанки. Місяць бив наші натомлені голови, переливав сяйвом наше розкуйовджене волосся. Місяць гігантський завис над верхівками сосон. Такий бачиш уперше в житті і обов’язково лякаєшся. Помічаєш випадково, а не вишукуєш у календарі астрономічних подій заздалегідь. Просто ганяєш у білій від соляного поту футболці до ночі на велосипеді, малий та безтурботний, і помічаєш.
А коли виростаєш — до суперповні готуєшся, ніби до зорепадів чи епохальних хвостів довгоперіодичних комет високо в оксамитах гарячого літнього неба. І коли щось раптово падає на тебе, вигулькує серед лісу величезною надувною кулею над гострими іклами нічного лісу — враз зупиняєшся, зачарований. Японці розчохляють камери, знімають мене у світлі місячного сяйва, агентства місячне сяйво, агентства ти довбойоб, тебе знімають — поясни їм нарешті, чому сюди ходити не слід.
Під ранок знайшли село на відшибі — туди навіть на джипі не доїдеш. Там, окрім нас, нікого не було багато років, там можна все відзняти і пищати потім від захвату. Там все поросло чагарями, а буреломи завалили всі входи і лише в осерді непролаззя — галявина, де затишно влаштувалися магазин, будинок культури і моя хата: в ній робоча піч, купа дров і надія не померти від нудьги.
Було тепло, але дров ми не шкодували і коли знуджувалися зовсім — японці писали ритми мого життя на надчутливі нутра своїх ніконів. Писали мої теревені біля багаття. Наокі каже, що у нього в Кіото є здоровенна камера, а коли його звукорежисер несе кошлатий мікрофон по парку — собаки пробують цей мікрофон трахнути, маючи за свого.
Японці знімають відео. Сподіваюся, вийде щось таке медитативне і неспішне. Щось таке, де людина говорить про жахливі речі абсолютно незворушним голосом. Де люди не нервують через катастрофи і мирно собі дрімають біля вогню.
Висотки Києва вже на горизонті — стирчать щербатими цеглинами. Стільки перли сюди, а у мене — жодних емоцій. Та бурхати вони почнуть, коли впритул підійдемо. Я вибираю стежки нетрями темного лісу аби нівелювати ризики і звести їх до гіпотетики. Аби, аби, аби.
Я ступаю обережно, аби не перечепитися і не впасти на гостре суччя повалених сосон. Вийти би вже швидше на поле, відпочити і завтичити на світанку в сірі пасмури неба. Саме, коли зійде здоровенне, червоне Сонце з боку Києва. Саме, коли воно зійде над безкраїми сосновими лісами. Зійде і вибухне. І вітер дмухне.
Давайте домовимося: не будемо дивитися на мапу і зирити на мене скоса, мовляв — чого це ми не йдемо трасою до Макарова і далі. Так було би швидше. Ну звісно, швидше.
Нам є чого боятися: цілком реальні константи, стійкий леґендаріум і ці створіння назагал агресивні. Від них тхне перегаром, порохом, тютюном і всім тим, що відлякує хижаків від стоянок людей.
Ба більше, коли мені платять дві з половиною штуки баксів і стільки само обіцяють після — ці гроші кортить отримати. Кортить не попастися. Кортить впасти на дупу за найменшої небезпеки і обернутися камінчиком. Кортить розчохлити пістоля і жахнути на всі проблеми, які тягтимуть до нас свої брудні лапи з коротко підстриженими нігтями, під якими однаково примудряється збиратися бруд.
У Київ мало хто ризикує потикатися. Хіба раз на рік запустять репортерів з відомих європейських каналів. Тому майже завжди зустріч з людьми — це зустріч з якимись козлами. Яких ми оминатимемо. Десятою дорогою.
Наокі перелякано струшує з себе пісок, в якому ми всі вивалялися, ховаючись від машини, яку я помітив в останній момент, і яка дивом не помітила нас. Він явно хвилюється, хоча з його біографією і списком екстремальних дурощів взагалі дивно боятися дрібниць типу радіації. Та він скидає рюкзак, витирає одяг вологими серветками, знімає футболку і промиває її водою. Питає, чи правильно все робить. Я травлю про далеке майбутнє, де на питання «Хто такі кияни?» відповідають, що жили колись такі дурні, які намагалися відмивати радіацію водою…