Увібгав брудні речі в плетений кошик у ванній: щось забагато їх назбиралося – насилу закрив! Треба буде дати цьому раду. Так, ніби чисто. Добре, що килимів немає, все-таки без них легше. А може, найняти хатню працівницю? Хоча – нащо? Зрештою, вдома він буває мало, майже не смітить, а зараз можна і Лару попросити, заодно й перевірити, яка-така з неї господиня, не все ж по ресторанах ходити.
Вже майже від дверей повернувся, добре, що взутися не встиг. Риби! Вони ж звикли їсти за розкладом: або зранку о сьомій, або ввечері, теж о сьомій. Так просто – завжди о сьомій.
Прийшла есемеска від тестя: «За годину планую заїхати до тебе. Треба поговорити!». І про що, цікаво, їм говорити? Про його кохану доцю? То з нею й розмовляйте, як таку розумну виховали! Та й пізно вже – нічого міняти, тим більше скасовувати побачення з Ларою, він не збирається. От що точно зробить, то це нап’ється. Ех, давно він цього не робив! А от розумниця Льона йому завжди казала: in vino veritas. Так! Саме так, істина завжди у вині або в чомусь міцнішому.
Чудовий вечір! Цей вечір починався так звично, нудно і навіть депресивно, а закінчився казковим прильотом чарівника (хай не в блакитному вертольоті, а в жовто-білому таксі, але яке це має значення?) із ним і Ларискою на борту просто під самісінький його під’їзд. У дверях – записка: «Був. Тебе не застав. Заїду завтра». Сказав Ларисці, щоб не зважала і почувалась як у себе вдома (ха-ха, йому здалось, що вийшло смішно, і вона теж засміялась у відповідь, отже, оцінила).
Коли вона вийшла з душу, зрозумів, що, незважаючи на все випите за сьогоднішній вечір, на цей приємний туман у голові, повести її до спальні не зможе (там, де все нагадує про Льону, просто не вийде, нічого взагалі не вийде)! Тицьнув пальцем на комод із білизною: «Візьми що-небудь. Постели там, на дивані. Він, диван… е-е-е просто великий… Великий такий, якщо його розкласти… Значно більший за те довбане ліжко. Ну, ти розумієш…».
Друга, третя, четверта година… Де сон? Соне, ти де? Невже весь цей алкоголь не діє? Може, додати? Обережно, щоб не розбудити Лариску, сів, намацуючи ногами капці. Спить. Уткнулася мордою в його жакардовий сатин (а це, між іншим, його мама подарувала на якусь річницю їхнього з Льоною весілля!). Отак відбувається деміфологізація свідомості. Був шлюб – немає шлюбу. Були святі речі – немає вже жодної святості.
Нічого не залишилося непохитного і надійного, цінного й дорогого. Все впало і зруйнувалося. А те, що залишилося, все одно приречене впасти, це просто питання часу. Так, питання часу. Все затоптати, змішати з брудом, щоб не залишилося нічого чистого та прекрасного. А потім можна якось жити далі, знаючи, що в цьому недосконалому світі вже немає, не залишилося навіть тіні від тих кимось оспіваних, а ще кимось омріяних вищих цінностей!
Розділ сьомий
Я дам тобі знати, не стала тобі чужа.
Так далі тривати не може і є межа.
Я дам тобі знати, навіщо сама колись
Від тебе тікала, та ти залишився скрізь.
«Цей місяць минув дуже швидко, ніби один день. А точніше, як сон. Справді, це все життя тут швидше скидається на сон, весь час здається, що ось зараз прокинешся і картинка розтане… Я ніколи не думала, що люди можуть так жити, так чудово жити…», – читала лист від Лади, цікавий змістовний лист про перший місяць її заокеанського життя. Жодних емоцій чомусь не з’явилося, навіть легесенької усмішки на вустах. Тільки десь на дні свідомості: як добре, що хоч у неї все добре (ось саме так, у такій дивній тавтологічній послідовності!). І ще купа запитань у кінці про неї, про дітей, про їхні справи, на які треба щось відповісти, щось написати, але сама лише думка про те, що комусь, навіть дуже рідному й близькому, доведеться змальовувати свій стан, свої почування, здалася їй нестерпною.
Втупилась в екран монітора. Несподівано зраділа цій реакції: хоч одна жива емоція за весь останній тиждень, бо те скам’яніле отупіння, яке найшло на неї після всіх цих розмов-перемовин – з її батьками, з його батьками, з його сестрою і бабусею, з її тіткою і братом, зі співробітниками, які «були в курсі», з друзями, які теж швидко «ввійшли в курс», – почало утверджувати її в думці, що вона просто нова модель роботолюдини. Така собі механізована версія жіночої статі з низкою обов’язків, яка сумлінно виконує свій розклад дня, існує в межах певної програми, просто і механічно повторює однакові – день у день – дії.