Ця музика, дитяча і наївна, вставлена у фільм про виписку з пологового його сина (такого нормального й притомного порівняно з оцим Лариним олігофреном) зачепила щось, що він намагався приховати навіть від себе. Їхні три (дочка була з ними) усміхнені обличчя, десь на тлі теща пнеться зі своїм величезним букетом, теж хоче в кадр (на згадку!) потрапити. Його голос, піднесений і врочистий, розповідає, з якої нагоди вони зібралися (теж на пам’ять!). Ця коротка мить минулого (Ларчин синок швидко зорієнтувався, що він знайшов не те) викликала якусь шалену хімічну реакцію в мозку, змішавши в одне незбагненне почуття біль, і смуток, і злість. Як хтось чужий наважився доторкнутися до цього заповітного й потаємного фільму?! Як таке взагалі можливо, що цей пацан риється тут, як у себе вдома?! І виник страх, що в його житті вже ніколи цього не буде, навіть якщо хтось замінить Льону, а можливо, навіть народиться ще дитина, – як у відео вже не буде, не повториться, не повернеться жодна щаслива мить його колишнього існування!
І в усьому цьому винна лише Льона! Тільки вона винна у тому, що сталося! Вони мали абсолютно нормальну родину! Йому було і комфортно, й затишно, і сімейний побут влаштовував. Ну, приклався там кілька разів до неї, не стримався (натура запальна, а себе ж не переробиш!), але Льона сама його провокувала! Та й з ким не буває?! Ноги-руки – цілі? Цілі. Череп не проламаний, хребет не ушкоджений? Усе на місці! А синці, подряпини, набряки (як у рекламі якоїсь мазі!) посходили й сліду немає, жодних, так би мовити, доказів.
Був неуважний до неї? На вихідні вдома не бував? То й що? Невже треба було, мов пришитому, біля її спідниці весь час сидіти? Чи він пропивав гроші? Програвав усе до копієчки? Ходив по бабах? Він, між іншим, налагоджував бізнесові зв’язки, щоб от на цю квартиру, автівки, на все їхнє життя заробити!
Пішла. То й добре! Нехай тепер живе, як знає, уміє, хоче, прагне. Хай тепер обкусає свої лікті, згадуючи їхнє класне життя і не сподіваючись, що бодай щось їй вдасться забрати в своє нове – нарізно – майбутнє! НІЧОГО (крім – ха-ха! – спогадів! Бо над її головою він влади не має, як і не мав!), саме так: нічого!
Суд. Хай надіється на суд… А заяву подати? Слабо? Він їй сказав, що не буде! Сама це заварила, сама нехай і розгрібає! Це вже її клопіт. Як позовну заяву скласти? Як зареєструвати? Скільки адвокат коштуватиме? А без нього їй взагалі ніяк! Так, розлучення – дороге задоволення!
А втім… Він уже був у їхньому районному суді. Був і про все домовився! І тепер їхня справа (коли Льона там надумає і все ж подасть заяву, як і обіцяла!) за спеціальною вказівкою піде до судді, який уже два місяці на лікарняному, а коли вийде – тільки Бог знає (такі «судді» є в кожній судовій конторі!), і коли в нескінченній череді його «висяків» знайдеться місце й час для розгляду їхнього сімейного «висяка» – теж не знати. Принаймні йому пообіцяли, що точно не цього року.
І хай собі живе: вже не дружина, але й ще не розлучена, без майна, без аліментів, без усього! Бо заслужила! Бо йому так хочеться! А якщо йому хочеться, то так воно й буде!
Якось не завважив, що вже й година минула! Що ця Лариска собі думає?!
Вийшов із машини: освіжити голову. Холодно. Вечір вогкий, непривітний, бляклий і безрадісний. Спалахують ліхтарі. Підійшов до під’їзду. Поглянув на свої вікна. Доведеться піднятися.
– Ларо! – покликав з порогу: ні роззуватися, ні роздягатися не було жодного бажання.
Якесь дивне хихотіння з кухні! Що? Його колекційний коньяк? Вижерла всю пляшку?
– Ой! Це ти? А я вирішила відсвяткувати своє повернення додому! Чи свою втечу! Чи відрив від тебе! Ну, ти зрозумів… Ги-ги! Так смішно вийшло…
Ну й картина! Розмазюкана по всій пиці косметика, чорні патьоки від туші. Вся заплакана і розпатлана, наче пожована. От би сфоткати, й туди, на її сторінку, виставити! Шкода, він пароля не знає. Теж іще цяця! І головне, вже немає жодної надії спекатись її сьогодні! Не везти ж Лариску до її матусі з синочком у такому стані? Отже? Попереду ще одна ніч під одним дахом?! Без надії на спокій і відпочинок після цих виснажливих тижнів?!
З усієї люті на себе (прихистив на свою голову!), на неї (дурепу п’яну!), на Льону (через неї тут ОЦЯ завелася!), на весь цей світ – гепнув красивою порожньою пляшкою об підлогу! Зачудовано дивився на сотні скалок, що розсипались по світлих кахлях, на бліду, вмить протверезілу Ларку, яка нажахано втупилась у стілець, на перші сторожкі сутінки, що шкреблися за вікном, як нічні нетлі.