– Геть у ванну! Щоб через п’ять хвилин ти мала пристойний вигляд!
Здиміла. Сів на стілець, ще теплий від її заду, опустив голову на руки. Навалилася втома. Жаль якийсь чи що? До кого? До себе? Ні! Тільки не він! Бо не такий! Не піддасться! І враз відчув новий імпульс люті – аж кулаки стиснув і божевільно застугоніла кров у скронях. Зірвався по коридору, загупав кулаками у двері ванної, які самі прочинилися…
Стоїть у самих трусиках, п’яно всміхається. Розкинула руки й повисла на шиї.
– Давай востаннє! Ну давай! На пам’ять!
Закрив їй рот поцілунком, вдихнув цей збудливий аромат її парфумів, притиснув до себе сильно, люто, до хрускоту. Як там у пісні? «Если женщина просит…» Сама хотіла! Сама нарвалася!
Розділ дев’ятий
Лягає день.
Він віддає свої надії ночі.
Робітники
Заморились працювати.
Там вогні,
Яскраві блищуть лампи.
Приходьте, люди, на вечір у клуб,
Там будуть танці.
Там, там танці.
Та-та-та, танці.
Танці.
«Чувак! Покинула подруга? Реальна пруха!!!» – натиснув на біленьку ручку з піднятим догори великим пальцем під фразою якогось із віртуальних друзів, і відразу ж на його сторінці з’явилось повідомлення, що «вам, і ще 113 користувачам це подобається!» (нас багато таких, але ми не отара! Ні! Не штампований натовп! Не безлика маса! Ми – віртуальні друзі й однодумці, що знайшли одне одного за невидимою хвилею, ніколи не бачачись у реалі, і нас просто гріє почуття ліктя!). Так, йому це подобається! Як же це може не подобатись? Адже всі знають, що жінки, як трамваї: спізнився на один, приїде інший, потім ще один, іще – аж до самісінького кінця робочого дня, поки депо не зачиниться.
«Виходьте! Машина під вашим під’їздом. Це червоний фольксваген «пасат», номер КК 3490 НІ. Дякуємо, що скористалися послугою «Джаз-таксі»!» Та прошу! Стер есемеску й пішов у передпокій вдягатися. Так! Стоп! А риби? Мало не забув про вас, мої дорогесенькі!
Відчинив шафу й отетерів! От Лариска! От стерво! Не забрала шубку! Це вона навмисне, щоб перекрутитися, а через день-два в гості з ночівкою. Але не на того напала! Пропаща твоя норка, Ларусю! Та нічого, вона однаково тобі не личила. Буде нагода гардероб оновити. На жоден твій дзвінок чи есемеску просто не відповім! Мене для тебе вже не існує!
Вечір такий неприємний, холодний. Вітер збиває з ніг, крижані колючі сніжинки витанцьовують у жовтувато-оранжевому світлі нічних ліхтарів. Порожньо. Самотньо. Тоскно.
Біля під’їзду його хитнуло в бік червоного «пасата» (хоча в сутінках важко було зорієнтуватися, якого він там кольору). Може, трохи перебрав? А що було робити? Погодився відтягнутися з Ростиком (ти знаєш, буде кльово! Я тобі кажу! В «Басейні» класний тусняк!). Погодитися погодився, а от що там далі робити, в цій «Апельсин-Плазі», а надто на тверезу голову? Він і гадки не мав. Поки доїде – трохи розвіється, звісно. На місці можна ще чогось долити для хоробрості. Чи не доливати. Як буде, так і буде.
Що ж це так тоскно? Їде розважитися, танцювати, знайомитися, а таке враження, що мусить відбути якийсь незапланований поминальний обід. От давніше він би зрадів із нагоди відірватися від Льони, дітей і десь тусонути, і ось: тусуйся хоч кожен день, а не хочеться.
Не хочеться. Немає бажання. Ні думок, ні мрій, ні планів на майбутнє, та й майбутнього, власне, немає. Колись було, але тепер навіть уявити, що настане завтра, як повтор сьогоднішнього болю, самотності, невідв’язної, як смертний гріх, думки про те, чого таке сталося саме з ним, саме в його житті. Просто на хвилинку припустити це – і вже судомить щось там усередині. Щось таке, що містики назвали б душею. Але він, слава богу, не містик!
Хріново – ось точне слово! Звичайний депресняк, який мине, розтане, мов туман на ранковому сонці. Треба просто змусити себе не думати, не аналізувати, не зациклюватися. Необхідні зусилля, навіть вольовий імператив, щоб кудись іти, щось робити, знайомитися з кимось новим і цікавим.
Собі ж самому можна зізнатися? Так, розлучатися виявилося непросто навіть для нього. Навіть для нього? Навіть для нього… Але Ростик пережив? Зміг? Не заскиглив? Не кинувся миритися? Зумів відірватися від старого, щоби побудувати нове? Нове вільне життя. Вільне від кого? Чи від чого?
Треба дивитися на речі оптимістично. Розлучення нині в тренді. Воно сприяє іміджу. Довершує образ вольового керівника. До того ж попит на таких, як він, завжди підвищений (Лара це доводить, хоч вона і не надто вдалий приклад). А от хай Льона тепер спробує влаштувати своє особисте життя! Кому вона потрібна з двома дітьми без міцної матеріальної бази?