Надворі мете. Суцільна біла стіна. А в «Басейні» – пляжна спека (голі плечі, руки, ноги, які миготять у світлі прожектора, що швидко крутиться врізнобіч понад цим збіговиськом), турборев, драйв… Чомусь у таких місцях завжди виникає враження, що всі одне одного знають (на нього це, звісно, не поширюється). Отой зліва підморгує тій, що навпроти, а ті двоє справа махають руками й навіть намагаються щось крикнути (от наївні!) отим трьом лискучо-червоним. Невже тільки йому тут самотньо? Всі шаленіють у скажених ритмах, і тільки він тупцює на місці, мов петеушник.
Повернувся до столика. Вуха ніби ватою позакладало, мабуть, не лише в нього, бо Ростик нахиляється з сусіднього стільця і кричить у самісіньке вухо: «Чуєш, замовмо ще по одній, бо щось не дуже вставило!». З очами теж не все гаразд: сльозяться від цієї перманентної світломузики, але це не заважає помітити Ростикову спину, яка відпливає кудись із високою блондинкою (ги-ги! Так смішно подумалося: Ростикова спина мов окрема істота).
Тотальна самотність. А може, ні? В голові засіло невеселе (хоча це ще з якого боку поглянути!): «Що ти тут робиш?». Несподівано приходить щасливе осяяння! Це ж усе Льона, зараза, винна, що він здригається тут у божевільних ритмах! Вона винна, що він тусується серед цього молодняку! Вона винна, що він змушений шукати їй заміну, знайомитися з кимось чужим і непотрібним, ходити на побачення, волочитися по кінотеатрах і боулінгах, вечеряти в ресторанах, сьорбати каву по якихось «Будинках чаю», їсти суші, перетравлювати піцу, коригувати списки й відкидати зайві телефонні номери, листуватися в соцмережах, просто впускати близько когось такого на перший погляд лагідного й щирого, як вона, знову – вкотре – впускати в своє життя, щоб звикнути – прив’язатися – призвичаїтися, а потім знову так гірко мучитися!
Підпливла якась! Здається, нічого особливого, але щось у ній ніби знайоме… Може, оцей вологий тепло-карий погляд? Це ніби Льонин погляд – ніжний, чарівний, від якого він колись божеволів, за який усе колись би віддав… Ні, це йому, мабуть, просто здалося. Так, і в цієї очі стигло-вишневі, але якісь вузькі (японка чи що?), і в поєднанні з ними дивує висвітлене аж до сніжно-сивого кольору волосся. Ніби в тому східному мультику про дівчат-вінксів (дочка завжди дивилася суботами). А одяг? Теж ніби зшитий за ескізами до цієї ж анімації. Не думав, що і в житті таке буває! О! Чорні нігті й колготи-сіточки! Оце гламур! А панна не така вже й молодесенька, щоб так виряджатися! Може, познайомитися?
– Як звуть? Аля? Це як? Ага, Александра. Ага, скорочено… Ну добре, будеш Лялею. – Майже як Льона! Ні, все-таки схожі вони, хоч і дуже різні. – Кажу, що буду Лялею тебе називати! А чому тобі неприємно? Та ти звикнеш!..Як знаєш, можу взагалі ніяк тебе не називати!
За годину інтенсивної жестикуляції взнав усе, що хотів. Живе в Києві віднедавна, свого житла немає (винаймає однокімнатку в спальному районі), працює фотокореспондентом у жіночому глянці «Мілашка» (вона художниця, малює в сучасних напрямках поп-арту, але на життя треба заробляти), п’ять років перебувала в цивільному шлюбі, дітей (яке полегшення!) завести не встигла, тепер – у вільному плаванні. Та найголовніше (а він усе думав, звідки цей акцент і акання? У Києві так не розмовляють навіть щирі російські інтелігенти) – переїхала з Москви спеціально на запрошення «Мілашки» (чув, багато народу на заробітки туди їздить, але щоб навпаки – не чув, але ж у світі все буває…). В Києві вже рік, але ще не звикла («Не обвыкнусь никак у вас! Менталитет местной публики сильно шокирует!») і не призвичаїлась до провінційності після великого мегаполіса…
Це й знітило, й насмішило водночас. Можна подумати! Просто з Брайтон-Біч упала в київські куширі… Так чого ж ти сюди, в провінцію, пхалася? Почав наспівувати «у-у-у-на-а-ас-на-а-брайто-о-о-не-жи-иву-ут-интеллигенты»… Добре, що не почула, бо ще й образилася б чого доброго? Образилась би? То й слава Богу! Ні за ким він бігати-упадати не збирається! А гордих узагалі не любить. Жінка повинна бути поступливою, а не губи копилити!
Так, треба знайти Ростика. Сказати йому, що все, мавр зробив свою справу і мавр може йти. Хоча… Не маленький, не загубиться.
Він добре засвоїв урок із Ларою: тепер на свою територію – ні-ні! Або на її території, або на нейтральній…
– Ну, що, Лялю! Їдьмо, я тебе додому підвезу!
Розділ десятий
Тиша має власні ноти.
Білим кольором навпроти
П’ять твоїх імен…
Стали повітрям теорем – серця.