Суботній ранок. Яскраве лютневе сонечко. Кінець зими. По вікнах дзвінко б’є-скрапує з невидимих буруль, які примостилися десь під дахом, вода – перший провісник весни й нового в цьому році тепла. Сьогодні якось несподівано легко на душі. Чи то так сонце подіяло, чи позитив запланованого на день побачення?
Ще раз виринув у пам’яті образ хлопчика Льоші, пацана з сусіднього під’їзду (цікаво, яким він став?) – нічого особливого пригадати так і не вдалося: стандартні вітання, гупання м’ячем у товаристві однолітків, тупцювання біля тенісного столу в очікуванні своєї черги пограти. Нічим особливим він їй не запам’ятався, жодних емоцій ніколи не викликав. Тому таким несподіваним і незрозумілим видався цей його дзвінок. Зателефонував їй учора. Довго не міг пояснити, хто він: ні його прізвище, ні імена його батьків ні про що їй не казали і не викликали жодних асоціацій. Лише коли він, інтимно стишивши голос, мовив: «Альонко! Я колись тобі сніжкою в око… у дворі, біля гірки… заліпив», – нарешті згадала його… Від цих перепитувань і з’ясовувань, хто кому ким доводиться, розмова якось відразу ніби захрясла, захлинулася в паузах, очікуваннях відповіді та нещирих інтонаціях. Досить вимушено і напружено розпитував її про спільних дворових друзів, і вона так само ввічливо і стримано щось відповідала. Суть дзвінка шокувала її своєю недвозначною відвертістю:
– Я, знаєш, от почув нещодавно, що ти пішла від чоловіка (а я вже два роки сам живу), і вирішив у твого брата Вані номер телефону попросити. Хотів би зустрітися, поговорити з тобою. Давай у суботу, якщо ти вільна…
Як про це в народі кажуть? Сарафанове радіо? «Одна баба казала, друга баба чула…» Мабуть, брат її рідний і розказав комусь у дворі… А той підхопив «і розніс по FM-хвилях»… А вона чого чекала? Та й що, власне, приховувати? Однак усе таємне… Питання часу теж не особливо актуальне.
Може, вона просто була морально не готова до того, що хтось, дізнавшись про її новий статус (до якого теж іще морально не призвичаїлася), почне ставитись як до потенційної подруги? Особливо хтось знайомий з дитинства, як цей Льоша?
Нагадує зустріч двох невдах («я теж сам… уже два роки»), або двох інвалідів чи учасників бойових дій, що отримали схожі каліцтва і яким є про що поговорити, поділитися досвідом, так би мовити… Хоча, з іншого боку, не відмовляти ж цьому Льоші тільки тому, що йому в житті не поталанило з сім’єю так само, як і їй? Може, він прекрасна людина! Прекрасна людина, яку два роки тому покинула дружина… Щось не в’яжеться…
А якщо все навпаки? Що, як він винятковий козел і вже після першого побачення вимагатиме чогось нереального й надовго зіпсує її й так нелегке життя? І нащо вона погодилася в якомусь незрозумілому душевному пориві? І як тепер відмовити? Передзвонити й придумати щось (захворіла! от і по ТВ казали про епідемію грипу!), чи просто не піти й внести його номер у чорний список?
Що за фатальна загадка її життя? Вона завжди подобалася чоловікам, молодшим за неї на два-три роки… Ось і цей Льоша був на два класи менший (так, на два класи!). Та крім цього було ще дещо. Він ніколи їй не подобався, чого б мав зараз сподобатися? Зараз ця зустріч була геть невчасна: тут би собі і своєму нинішньому становищу дати раду, а вже потім ходити на побачення. А погодилась, мабуть, просто з вдячності (хтось виявив до неї інтерес!) і якоїсь незбагненної ностальгії (зустріч із кимось, хто знав тебе двадцять років тому, проживав спільне з тобою дитинство), хоч і розуміла: не варто. Шанс давати йому і собі надію чи примару якогось нового щастя – не варто! Як і не варто підвищувати власну самооцінку за рахунок чужих почуттів…
За цими думками зовсім забула, який сьогодні день! День побачення не лише з Льошею, а й «батьківський» день: діти мали зустрітися зі своїм татом! Випадково глянула у вікно і завмерла від несподіванки: його машина вже була під будинком, майже на сорок хвилин раніше призначеного часу!
Сидів у машині. Навмисно приїхав зарані. Настав момент першої вилазки! Треба нарешті провести розвідку в цьому Ладиному кубельці, де засіла Льона! Бо якось усе туманно й незрозуміло. Він же був переконаний, що вони там усі купою і довго так не протримаються. Все чекав, коли Льона почне не лише свої речі вимагати, а й попроситься назад! Тоді б він їй сказав! Він би все їй сказав! Вона б зрозуміла, де тепер її мешкання! Але ось минув січень, добігав кінця лютий, а вона й не думала повертатися. Він просто отетерів, коли почув від дітей:
– А тьотя Лада поїхали, ми її в аеропорт проводжали. Здається, на Кубу, ой, у Канаду… Що вона там робить? Живе, мабуть… Мама сказала, що вона не скоро повернеться…