Оце так новини! Це зовсім у його плани не входило! Невже Лада звалила? От тобі й патріотка! Щира українка… дочка професора Могильницького (тільки й щирості, що вишиванку на свята вбрати). А Льона що ж? Буде в її помешканні жити? І як тепер Льону звідти викурити? Як на неї вплинути? Чим допекти?
– Мамо! Тут дзвонить чергова знизу, каже, що до нас якийсь дядьо прийшов.
– Який ще дядьо?
Злякано поглянула на годинник на стіні – ще є півгодини! Та й чого б йому сюди підніматися (сказав дітям, що буде під будинком у машині чекати). Хто це може бути? Точно не Льоша! Він навіть адреси не знає!
Ще раз подивилася у вікно. «Дядьо» – це їхній тато, більше нема кому бути! Тільки не це! Схопила чоботи, на бігу накинула пальто, втиснула дочці ключ у руку й майже прокричала в її широко розплющені злякані очі:
– Зараз за вами тато прийде! Замкнете двері, ключ залишите в тьоті Люсі, чергової! Я бігтиму, бо запізнююся!
Саме встигла вибігти довгим коридором на сходи, коли почула як приїхав ліфт, і важкі чоловічі кроки залунали в протилежному від неї напрямку, віддаляючись у бік Ладиного помешкання. Почула його голос, відповіді дітей на його привітання. Дрібно тремтіли руки, аж чобіт не могла взути, стояла тут, у закапелку сходового майданчика, в тоненьких колготках, не відчуваючи холоду кахлів.
Що йому треба? Нащо прийшов? Адже переказував через батьків, що не хоче її бачити! То до чого ж ці відвідини ще й без жодного попередження і запрошення? О, повертається ключ у замку… Вийшли, сміються з його жартів: усе, немов раніше, але все й геть не так!
Підійшла до віконечка. Ні, так нічого не видно. Треба швидко спуститися хоч до сьомого, а може, й до п’ятого поверху. Третій поверх – інша річ! Усе видно. Красивий, як завжди. Нове пальто купив: чи це те, що вони перед Новим роком разом вибирали? А це хто вилазить із машини? Це не Лариска! Це якась фарбована драна кішка! Ну навіщо? Навіть на побачення до дітей тягати своїх курв? Невже ці дві-три години не можна цілком приділити лише їм?
Почекала, поки його машина від’їхала, спустилася вниз, хотіла швидко прошмигнути, та чергова тьотя Люся, побачивши її, вибігла назустріч:
– Ось, будь ласка, ваші ключики. Дітки залишили. А це, мабуть, їхній тато по них приходив? Ваш хлопчик так на нього схожий!
Усміхаючись, забрала ключ. Вдала, що не почула, не зрозуміла запитання. Багато знатимете, швидко постарієте, хоча їй це вже, здається, не загрожує!
Ще стільки має вільного часу, але ж не повертатися в квартиру? Повільно пішла алейкою до метро. Замість того чорного, що бовталося на ній, як на вішаку, і замість гріти лише акумулювало холод, купила нове красиве червоне пальто! Знала – їй личить, бачила – багато хто озирається на неї. Озирайтеся! Дивіться! Нічого не зрушиться всередині! Весна не настане! Вона прийде в місто, але не в її душу! Розтопить лід, та не здолає криги, що скувала серце! Там тепер вічна зима. Ніщо вже не поворухнеться. Ніколи. Може, воно й на краще?
Не щастить у коханні, а на роботі (за законом сполучених посудин) – навпаки! Прийшла звільнятися, щоби перейти на нове, краще оплачуване місце (давно вже зманювали, та раніше в неї не було такої гострої фінансової мотивації, як тепер), а їй запропонували очолити сусідній відділ. Погодилася. Нащо кудись переходити, притиратися, якщо можна залишитися майже на старому місці? Діти здорові, вона – теж, робота є, а решта… якось буде.
Яскраве сонечко засліпило, аж сльози виступили! Сіла на лавочку біля якогось дому: треба ж усе це негайно підправити. Не йти ж до того Льоші з розквецяною під очима тушшю? Рука знову почала тремтіти, аж тоненькі срібні браслетики закалаталися і химерно задзвеніли на зап’ястку. Заховала на ходу люстерко до сумки. Все-таки шкода, що ця станція неглибока, навіть на ескалаторі не прокатаєшся! Розтанула за скляними дверима з надписом «Вхід».
Ледь вловний аромат її парфумів залишив у повітрі над лавочкою, де вона щойно сиділа, легенький слід. Бездомна руда кішка застрибнула на неї і вдоволено замуркотіла, пригрівшись на сонечку.
Розділ одинадцятий
Скажи мне, скажи «нет».
Серьёзно – не поздно…
Скажи «нет» мне тогда,
Как будто не было любви – и не надо!
Набридло жувати цю вже достоту гумову від тривалого ремиґання жуйку. Натиснув на кнопку склопідіймача. Зовсім забув, що вона працює від запалення, а мотор заводити не хотілося, щоб увагу не привертати (вже й так охоронець кілька разів пройшовся поруч, ніби між іншим, прогулюючись-покурюючи, і, безумовно, впізнав і його, і його автівку. Хоча, зрештою, це й не дивно: скільки разів він бував тут давніше, коли забирав Льону з роботи…). Тихенько відчинив дверцята й смачно сплюнув на асфальт. Скільки можна сидіти в тому офісі? Невже вона не знає, що діти вдома самі? Не хвилюється зовсім?