Все вийшло спонтанно й по-дитячому якось, коли він зробив ту суботню вилазку в Ладину квартиру. Діти сказали, що мама щойно пішла, навіть запитували, чи він її зустрів. Але ж те її чорне куценьке пальтечко висіло на вішаку в передпокої! Не побігла ж вона без нього? Це досить-таки підло – змушувати дітей брехати! Зачинилася, мабуть, у ванній і чекала, поки він піде. Оце все, на що вона здатна! Але зараз він її таки діждеться, вже нікуди вона не дінеться: вихід тут один, хочеш не хочеш, а доведеться повз нього пройти…
Раптом у голові промайнуло: а що, як вона сьогодні (так, саме сьогодні – за підлою й незбагненною логікою життя) відпросилась і пішла раніше? А він сидить тут уже дві години, мерзне? Швидко набрав доньчин номер:
– Привіт, сонечку! Що робиш? Мама вже погодувала вас вечерею? А, поїхала у відрядження?… До Дніпропетровська?… У п’ятницю зранку повернеться? Це з нової роботи? А ви з ким? Із бабусею?
Оце так новина! Яка ще нова робота? Яке ще відрядження? Зроду-віку нікуди вона не їздила… Щось тут не так! Не поїхала вона ні в яке відрядження! А якщо не поїхала, то де ж вона? З ким? Де сьогодні ночуватиме?
Завів мотор, різко вирулив із цього підворіття на вулицю. Ззаду завищали гальма, навіть здалося, що хтось щось кричить йому навздогін. Та йдіть ви! Їздити навчіться! Бо куплять права, а люди мають через це проблеми. Встиг загальмувати, отже, все зробив правильно!
Чорний – аж нітрохи не відбиває неживого ліхтарного світла – сніг на узбіччях. Обігнав прибиральну машину, яка, скажено ревучи, невтомно загрібала металевим ковшем цю хрумку, перемішану з багном льодяну кашу, залишаючи по собі прометений гладенький слід. От би й для людей вигадали таку машину, яка би прибирала на душі: проїхалася гігантськими колесами, прогребла металевим совком і розчавила все, стерла на порошок, вивезла в невідомому напрямку, розвіяла по незнаних полях весь смуток і радість. А потім – стерильна пустка і жодної причини хвилюватися: ні почуттів, ні спогадів…
Набрав Лялю. Поза зоною… Все ясно: медитує, відкриває в собі третє око для «натхненної праці», буде всю ніч мазюкати фарбами по картону – шукати «втілення картини»… Ні, вона таки справді схиблена на своєму мистецтві! Ніби нормальна жінка, молода, гарна, з перспективною роботою, а починаєш спілкуватися і розумієш: не все так просто. А потім розумієш, що все дуже й дуже непросто. І це починає напружувати. Чого він має витрачати на таку свій час? Нехай шукає собі однодумців-мистецтвознавців. А він уже, мабуть, узяв тут усе, що можна було взяти. Треба шукати новий об’єкт для розробки.
От раніше, коли вони жили з Льоною і ще й не думали розлучатися, перспектива такого життя, яким він жив тепер, дуже його приваблювала. Сам собі пан: куди хоче, туди йде, де хоче, там і ночує – головнокомандувач власного параду, диригент свого життя, сценарист, режисер і виконавець головної ролі в одній особі, молодий і вільний, забезпечений і незалежний, цілком нормальний мужик без відхилень, у розквіті літ. Таким був Ростик, щасливо розлучений п’ять років тому. Таким став і він…
Він потрапив-просочився на той бік дзеркала-вітрини суперового магазину, в яку досі лише нишком зазирав, поглядаючи на дружину й дітей. І ось тепер, опинившись усередині, він не відчував тієї радості буття, яка, марилось йому, мала б витати серед цих обраних, небожителів. Чогось бракувало для повного щастя. Ось тільки б зрозуміти чого? Тепла – теплої смачної вечері – теплого, зігрітого чиїмсь ніжним тілом, ліжка – теплих сонних рученят навколо твоєї шиї – теплого живого дихання на плечі? Річ зовсім не в тому, переконував він себе. А в чому? В чому тоді річ? Раніше він ніколи над цим не замислювався, бо жив – наче дихав, наче пив воду великими спраглими ковтками. Але минулого вже не існує! Воно померло, поховане в спільну могилу з майбутнім. Є лише це божевільне тут – і – тепер!
Якби можна було, як у фантастичному фільмі, здійснити стрибок крізь час, дати затягнути себе зі швидкістю світла у чорну діру небуття, пройти її всепоглинальними спіралями і вийти з іншого боку без болю, без суму, без цих шизоїдних думок! За кілька секунд прожити кілька років очищувального й лікувального світла! Жив же він колись без Льони? Жив? Жив. І знову житиме.
Адже Ростик живе. І вдоволений, і успішний. Чомусь недоречно згадалося, як вони з Льоною півроку тому навідалися до приятеля в Інститут Стражеска і як Ростик, скориставшись тим, що Льона пішла мити фрукти, встромив йому в руку папірець із телефоном дочки і взявся швидко й гаряче, мов у лихоманці, просити зв’язатися з нею і покликати сюди. Але він не зв’язався. Не додзвонився до Ростикової дочки, бо телефон той уже два роки був недійсний… А потім, одужавши, Ростик ніколи не повертався до цієї розмови.