Широкий людський потік несе свої хвилі у важезні двері метрополітену, що теліпаються в різні боки. Приємно віддатися плинові цього живого моря, поспішаючи за іншими хвилями (а поспішати таки є чого! бо можна й спізнитися, а це сьогодні, в понеділок, ой як небажано!), відчути свою причетність до ранкового марафону. Це підбадьорює, що не лише ти прокидаєшся так рано: багато хто теж квапиться, вливається у робочий колектив, стає на своє місце біля верстата (і байдуже, що «місць біля верстата» майже не лишилося), йде за прилавок, вгрузає у зручне чи не дуже офісне кріселко, надягає білий, стерильний своєю чистою випрасуваністю халат, натягує робу й каску. І для всіх-всіх теж ніби лунає цей умовний дзвоник-сигнал, і кожен перестає вже бути тим, ким був декілька годин тому в себе вдома, а ніби вбирає машкару своєї професії, вмикає екран восьмигодинної (добре, якщо так!) службової зайнятості.
Вона любила розглядати ці ранкові обличчя, інколи невиспані й прим’яті, але частіше, особливо в молоді – гарно розфарбовані, щедро сприснуті парфумами, підготовлені до робочого дня, як вироби ремісника-гончара до виставки в Українському домі. Особливо цікаво було, їдучи вниз чи вгору ескалатором, вдивлятися у рухомий зустрічний потік різних облич – юних і не дуже, відверто вродливих і з прихованою звабинкою, яка відкривалась лише з певного ракурсу чи за певного освітлення, симетрично довершених і з чудернацькими носами чи дивними вустами. Всі такі різні при тотожній типовості, неоднакові за тих самих складових (два ока, дві брови, один ніс і рот, лоб, вуха…). Примхлива гра генів… Загадка природи… Божий промисел…
У вагоні (як часто буває, всім треба забитися в один, коли решта відносно вільні) її щільно прибило до чийогось чорного пальта. Викручувалась, як могла, щоб широкі з металевими серединками ґудзики не відбились візерунковим мотивом на її щоці. Приємний запах дорогої туалетної води. Господи, хоча б і собі не залишити відбиток помади! Що ж за ранок такий перевантажений?! Ментолове тепле дихання просто в чоло, не прикрите жодним капелюшком (бо вже ж весна), а лише модним чубчиком. Нарешті зважилася підняти очі й зустрілася з очима (синіми-синіми! а чи це гра підземного освітлення?), – що теж уважно вдивлялися в її обличчя.
Ні! Категоричне ні! Більше не дивитися! В такі очі небезпечно зазирати! На що ж тоді дивитися?! На свою руку, яка аж побіліла, вчепившись-повиснувши на поручні? Отже, розглядатиме свою руку. Знайомі сині струмки вен, родимка між великим і вказівним пальцем, іще дві менші – на зап’ястку. Поруч, ледь притиснута долонею, його рука. Рука – не очі, руку можна й пороздивлятися. І що ж скаже його рука? Обручки немає, хоча не факт, що неодружений: багато хто просто не носить! Видовжені аристократичні пальці, смужечка світлої сорочки вибилась із-під рукава пальта. Рука присунулась на небезпечну відстань до її руки… ривок зупинки… і вже це чуже тепло обпекло ніби ненавмисним доторком. Мимоволі звела очі, але ще один ривок (і що це за ривки в метро? можна подумати, на світлофорі пригальмував…) – і її сумка злетіла з плеча і каменем (звісно, через важку книжку) впала на підлогу, під ноги пасажирам на сидіннях. І перш ніж вона встигла усвідомити, що сталося, перш ніж устигла нахилитися (досить непросте завдання в такій тисняві), він швидко й діловито вже простягав їй цю сумку.
– О! Дякую!
– Мені було не важко! Макс!
– Що? Що ви сказали?
Не те щоб не розчула, а мабуть, не усвідомила: мозок із запізненням сприйняв інформацію.
– Я кажу, мене звуть Макс! А як звуть Вас, чарівне створіння?
– Альона, – відповіла радше механічно, ніж свідомо.
Вже років сто ніхто не називав її «чарівним створінням». Та яких там сто! Вона взагалі не пригадує, щоб хтось її так називав. Це звертання ніби з давноминулого віку, коли вулицями їздили екіпажі й ходили чарівні незнайомки, блакитні панни, жінки під вуалями – в елегантних капелюшках і горжетках, у довгих-довгих рукавичках, в яких так елегантно трималися мундштуки пахітосок, у манто, що прикривали голі плечі й діамантові кольє.