Почула, як голос у репродукторі назвав її станцію.
– Ви виходите на наступній?
– Ні, через одну, але я Вас пропущу.
І пропустив, жестом ілюзіоніста діставши звідкілясь (вона не побачила звідки, а може, це її свідомість була надто переобтяжена емоціями, щоб фіксувати такі деталі) візитку і втиснув (саме втиснув, міцно стуливши її долоню своєю!) їй у руку:
– Подзвоніть мені, будь ласка! Я дуже хочу, щоб наше знайомство тривало! Альоно! Я чекатиму…
Розтиснула руку вже на ескалаторі. То що там, чи то пак хто там? «Максим Домбровський, помічник депутата». Круто! Хоча, якби був «крутим», мабуть, на метро не їздив би. Два мобільні номери, два міські, один імейл, один скайп. Швидко дістала з порятованої помічником депутата сумки люстерко. І справді: волосся скуйовдилося, темні кола під очима проступили крізь пудру, словом, не найкращий вигляд… Але ж йому сподобалася! Сподобалася? Сподобалася ніби…
А він їй? Зазирнути в себе, щоб побачити там – що? Ствердну відповідь? Чи не зазирати, не згадувати, точніше, забути-викинути його з голови і візитку його теж швидше кинути до смітника біля виходу?
На вулиці били яскраві фонтани ультрафіолету (просто як у пісні!). Це був несподіваний і очевидний контраст після підземного царства з неживим світлом. Горобчики діловито й управно, незважаючи на ранкову тисняву, милися в калюжі, що утворилася на місці великого замету, залишки якого брудними кристалами підіймалися посередині цієї міні-водойми. Відкрила сумочку й поклала Максову візитку у внутрішню окрему кишеньку. Побачила попереду співробітницю й пішла швидше, щоб наздогнати колегу.
Розділ тринадцятий
Під облачком явір похилений,
Сидит на нім пташок премиленний.
Слухай, мила, як тот пташок співа,
Же з любови нич добра не биват.
Же з любови, же з любови
Нич добра не биват.
Чекала, поки Лада увійде в скайп, домовились на одинадцяту вечора. Легка ейфорія, безумовно, була пов’язана з ранковим знайомством у метро (собі ж самій можна було признаватися в цьому?).
Витягла візитку, забила у Google «Максим Домбровський». Ого! І ого-го, скільки всього видала глобальна мережа! І багато ж він із тим депутатом подорожує! Що їм удома не сидиться, їздять по всій Україні і не тільки? Що там іще? Зареєстрований у всіх соціальних мережах? Любить в Інтернеті зависати? І що розкаже про нього його сторінка? Неодружений? У вільному польоті? Чудово! От тільки цікаво, «неодружений», бо вже розлучений, а чи ще не був у шлюбі? Це, між іншим, принципово різні речі!
І коли ж він народився? Ну звісно, як завжди – на два роки молодший, можна було відразу здогадатися… Сам зі Львова, вчився в Києві, політолог за фахом. Західняк! Вони такі гонорові, з ними непросто. Що ще залишилось? Інтереси? Парашутний спорт. Парашутний спорт? Екстремал? Екстремал. От і фото виставив: на тлі блакитної безодні розчепірив руки-ноги, згори – біла хмаринка парашута, обличчя приховане маскою, але крізь круглі ретроокуляри проступає небезпечна синява очей (чи це тільки їй хочеться таке побачити?).
Безліч фоток із різних місць земної кулі: біля Версалю, на Александер-плац, при центральному вході до пінакотеки, вказує рукою на дель Прадо, задумливо потупився в Темзу на тлі Тауера, махає рукою з венеціанської гондоли. Та найбільше вразило, що наступним у графі «захоплення» (наступним після парашутного спорту) була «художня література» і коротеньке повідомлення: «пишу вірші». Це вже занадто, як для однієї людини! Просто людина Ренесансу, здатна поєднати все: писати картини й римувати сонети, креслити й створювати літальні апарати, бути лікарем душі й тіла, демонструвати античну довершеність статури й янгелоподібний лик…
Щось тут не так! Повинна бути якась ложка дьогтю у цій неозорій діжці меду! Чому ж це, цікаво знати, таке щастя досі ніхто не привласнив – не затяг до РАГСу – не обвінчав навіки в затишній позолоті якоїсь церковиці – не натягнув обручку на шляхетно видовжений безіменний палець? Чому? Справді – чому?
– Привіт, Ладусю! Страшенно рада тебе бачити! Відразу настрій покращився! Я тобі зараз перешлю посилання на сторіночку однієї людини. Поки ми будемо розмовляти, поглянь, будь ласка!
Слухала й не слухала Ладиних оповідей про життя-буття (вона так собі й уявляла, що її подруга опиниться у казці!) і напружено вдивлялася в обличчя по той бік екрану, очікуючи відповіді на головний свій запит. Почула вердикт, як суворий і офіційний припис:
– Ну, і нащо тобі цей красень? Він нічого тобі не дасть!