Соцмережі – це ще не життя, хоча й дуже вдала його імітація. Це радше втілення мрії, те, як ми хочемо, щоб нас побачили-уявили. Підтвердження статусу. Спілкування. А може, і втеча від самотності…
А от сьогодні увечері вона побачиться із ним (у реалі!) і все вже напевно для себе з’ясує. Поглянула на електронні циферки часу в правому нижньому кутку екрану. Ще так рано! Черепашача хода! Що за дивна закономірність! То цього часу катастрофічно не вистачає (хоч у сусідів позичай), то його такий надмір-надлишок, що кожна хвилина стає за добру годину!
Оце відчуття черепашачої ходи не покидало аж до вечора! Діти так повільно, над силу збиралися до школи! Поїзд у метро не їхав цілу вічність, ескалатор повз, як прив’язаний! Колеги, сонні й інертні, ледь ворушилися на своїх місцях, а секретарка взагалі з’явилася тільки після обіду (проспала, чи що?)… Але після шостої вечора все змінилося, як від помаху чарівної палички. Все прискорилося, і кожну мить треба було наздоганяти! Бігти донизу сходами, ігноруючи чергу біля ліфта, на ходу застібати ґудзики, встрибувати в таксі біля входу (як добре, що викликала заздалегідь!), подумки підганяти водія – тільки б не спізнитися! Приїхати вчасно! На побачення! На справжнє побачення…
Приглушене і якесь аж приховане освітлення, жива музика джаз-бенду («щоб ти знала, від сьомої до дев’ятої вечора щовівторка й щоп’ятниці тут завжди жива музика»), вино, квіти (для неї), для яких люб’язна офіціантка принесла вазу. Ні, вона нічого не хоче, лише трохи вина. А він голодний? Буде замовляти всього й багато? Тоді й вона щось замовить за компанію.
Сьогодні, після цього несподіваного сну, дня роздумів, він здався їй іще привабливішим, ще чарівнішим.
– Максе, хотіла в тебе спитати…
– То питай, якщо хотіла…
– Ти був одружений? Діти є?
Відповів не відразу, бо саме дожовував, але прогнозовано:
– Ні, одруженим не був, дітей теж поки не завів.
Ясно? Зрозуміло? Чи треба проказати по буквах? У вас немає нічого спільного! І ще раз, щоб краще відклалось у голові: У ТЕБЕ НЕМАЄ З НИМ НІЧОГО СПІЛЬНОГО! Ви – з різних, паралельних світів, що співіснують, щасливо не помічаючи одне одного, і те, що вони перетнулися, – просто випадковість, добре, що не катастрофа (поки що не катастрофа!). Твоє все найголовніше вже сталося – прожилося – відстраждалося – перегоріло, а в нього все ще тільки має бути – проектується – планується – конструюється. Чи має вона право стати на його шляху? Йому потрібна зовсім інша – для родини, для стосунків, для народження дітей. Що? Була така, навіть є? Роз’їхалися, просто ще деякі її речі в нього досі (ну, хіба це не дзеркальне відображення її життя?). А з нею хіба не хотів завести родину?
– Розумієш, я над цим якось не замислювався глобально, хоча, звісно, думав. Ти якось так питання формулюєш… Я ніколи не шукав дружину, я шукав кохання.
– Ага! Ясно!
– Ну! Якщо зі мною все ясно, то хочу і тобі поставити запитання, вибач, може, занадто відверте… Ти мала колись коханця?
Коханця? Скелет якого випадає з шафи бабусі-склеротички? Чи такого, який був у леді Чаттерлей? Чи, може, коханця-китайця зі спекотного Індокитаю? Про що він? Адюльтер? Зрада як форма вдосконалення сучасного шлюбу, урізноманітнення життя, покращення настрою? Все так просто? Ідеться лише про це? А чого вона, власне, хотіла? Чи не того ж? Просто не називала це, не шукала означення, слів не добирала… Нічого гріха таїти, мабуть, це саме те слово і є.
– Ні! Жодних коханців у мене не було! Якось не замислювалася про це глобально…
Якщо це і є дзеркальне відображення її життя, то вийшло воно якимось кривувато-спотвореним. Не цього вона хотіла. Не цього сподівалась. А чого? Романтичного побачення – розмови – прогулянки – прощання, і так до наступного дзвінка?
Ні, треба покласти цьому край! Зібрати весь внутрішній ресурс і просто розтанути-дематеріалізуватися з його життя, поки не пізно, невідворотно пізно для неї, для нього, для всіх. Піти. По-англійськи – без слів і пояснень, бо що, зрештою, слова? Вони суті не наблизять, а лише спотворять, образять того, кого їй щонайменше хочеться образити. Але як утекти від цього погляду?
Вона хотіла, справді хотіла скористатися з нагоди, але зрозуміла, що не зможе (мораль не мораль, тут несуттєвими є означення, якщо щось шкребе всередині…). Так просто. Все дуже просто. ВОНА МОЖЕ, АЛЕ ВОДНОЧАС НЕ МОЖЕ!
– Ти знаєш, ти не проводжай мене, бо я поїду до батьків за місто… Я там дітей залишила. Не те щоб далеко, але ж уже пізно. Вже занадто пізно…