«Воно тобі не треба!» Так! Усе так! Але де ж знайти сили, щоб навіть не йому, а собі отак чесно і відверто про це заявити? Як змусити себе сказати «ні»? Тверде й остаточне, останнє й невідворотне? Вона ж боягузка, яких світ не бачив! Втекти – так, заховатися – будь ласка, перечекати негоду – її звичайний вихід зі складної ситуації, але йти пробоєм – ні. Може, так і цього разу зробити – залягти на дно, зачаїтися, сховатися в тінь, злитися зі стіною чи фасадом свого будинку, прикинутися предметом інтер’єру, вдати, що нічого не було? І якщо він мине її, не помітивши, полегшено перевести подих і жити далі? Але щось там, на споді, підказувало, що це не той випадок. Не той випадок? А який же тоді це випадок?
Гіпнотизувала телефон від самого ранку. Так хотілося, щоб подзвонив, почути його голос, хай навіть востаннє…
Так хотілося, щоб не подзвонив, просто викреслив її зі свого телефонного записника. У нього таких, як вона… Навіщо вона взагалі йому здалася? Через тиждень забуде її риси обличчя, через два – ім’я, через три – взагалі про її існування.
«Куди ти зникла? Чому не телефонуєш?», – хвиля щастя, доза радості (так-так, саме доза фізичного задоволення, ніби з’їв цукерку «водку», ту, що два в одному: і гіркуватий ковточок спирту і закусь-шоколад одразу) линула на одну-єдину скупеньку есемеску від нього. Від нього!
Справді, куди ж вона поділася? Поїхала в далеку Африку чи за Полярне коло? Щасливо емігрувала до Канади? Та й не просив він її, щоб вона йому дзвонила. Рука вже строчила відповідь, «як море – на весь екран». А за хвилину його голос із м’яким пташиним «р» повідомив їй, що просто безтямно за нею сумує, що за двадцять, максимум за тридцять хвилин завершує роботу й чекатиме на неї біля метро.
– Ти вже звільнилася? То під’їдь на мою станцію і зачекай. Там унизу, знаєш, є лавочка біля ескалатора? Будь там.
Біля гардеробної зловила на собі здивований погляд секретарки, яка мовчки декілька хвилин розглядала її. Не втрималася, спитала:
– Альоно Василівно! Щось сталося? Може, ви з чоловіком помирилися?
Це й справді так помітно? Оця її дурнувато-блаженна усмішка, блиск очей? Це все сигналізує, мабуть, про її душевний стан краще за надпис на лобі: «я щаслива, бо мені подзвонив Макс», жовто-яскравий чи ядуче-рожевий, – як на чий смак… Може, сходити на кухню і з’їсти лимон, щоб це не було так очевидно для сторонніх?
Чекати на очах у всіх перехожих, які поспішають до теплих і затишних домівок (принаймні хочеться так думати!), вдивлятися в лиця тих, хто спускається ескалатором сюди, до підземелля метрополітену, роздивлятися їх із надією побачити високу постать, синій погляд, темно-русе ледь хвилясте волосся і непомітно вплітати й вплітати свої думки-міркування.
Як же все-таки хочеться знати, нащо вона задалася Максу? Що він у ній знайшов? Якщо тверезо поглянути на речі – черговий трофей! Черговий трофей? Черговий трофей… Вислів який дошкульний, неприємний! Але, мабуть, найбільш відповідає істині.
Чогось раптом подумалося, що, якби запитала зараз у Макса – скільки в неї дітей, хлопчики чи дівчатка, по скільки їм років, як їх звуть? – він би не відповів на жодне з цих запитань, хоча вона йому казала, бо ніколи б не змогла приховати цієї (найважливішої для неї!) інформації. Казала, хоч і бачила, що його це не цікавить, не обходить, не стосується, бо його цікавила винятково вона і тільки поза межами контексту її буденного існування. Ну і хай! Так навіть зручніше! Цілком відповідає сучасному алгоритму життя!
Подумалось, що, якби от зараз зустрівся їй не Макс, а подібний до неї уламок колишнього щасливого й облаштованого родинного буття, може, остаточно розлучений і вільний, готовий створити нову сім’ю, вона би просто пройшла повз нього. Можливо, тому що не змогла б, вистрибнувши з одного полум’я, стрибати в інше, а може, тому що не хотіла б, аби її «завтра» було повтореним «учора».
Цей посилений інтерес до Макса, певно, був наслідком того, що в них не могло бути ніякого спільного майбутнього (він був для неї тією самою п’ятою собачою ногою, а вона для нього – отим самим п’ятим колесом до воза), і майже не існувало точок перетину – хіба що любов до художньої літератури. Ефект забороненого плоду? Ефект забороненого плоду…