– Алло! Так, іще чекаю. Тільки ти чомусь не попередив, що півгодини насправді означають півтори… Та все ясно: працівник Ради – це не якийсь офісний планктон, що никає весь день від кавоварки до ксерокса. Підійматися нагору? Зараз виїду!
У нього був поганий настрій, і він навіть не намагався цього приховати. Неприємності на роботі? Авжеж. Ще й особисті проблеми? Ясно. Із колишньою дівчиною Кірою, яка ніяк не хоче змиритися зі статусом колишньої? І на всі її намагання розважити і бажання догодити – непробивна стіна синього відчуження.
А часу ж так мало! Катастрофічно мало! Вона вже давно повинна бути вдома, із дітьми, які вже кілька разів телефонували, цікавлячись, коли їхня мама нарешті повернеться. Натомість вона підіймала Максу настрій, як могла, щедро сиплячи різними цікавинками з нещодавно прочитаного-переглянутого-спожитого мистецького контенту. Йому це подобалося. По-справжньому цікавило! В її віці вже можна розрізнити, хто ввічливо тлумить позіхання, слухаючи співрозмовника, а в кого починають сяяти очі…
Насамкінець – десерт:
– Я вчора читала твої нові вірші…
– І?
– Мені дуже сподобалося! Дуже-дуже!
І це була правда. Ця лірика, в якій щиро змальовані почуття перепліталися з філософськими роздумами, здалася їй довершеною симфонією його душі. І тільки легенька шпилька ревнощів вколола на саму думку про ту, кому присвячено ці рядки. Але ж це було до неї – чи не обходить її, зрештою, що і з ким у нього було до їхньої зустрічі? Це все минуле! Воно може ховати своїх мерців, якщо хоче, а може спалювати в крематорії, якщо має бажання, – вони однаково мертві і давноминулі!
Підняла руку, щоб зупинити таксі. На метро вже часу не було.
– Як? Ти вже йдеш? А я думав, ми повечеряємо… А завтра? Теж не можеш?
Намагалася пояснити, що до вихідних найпевніше навряд чи вийде повноцінний вечір, хіба що в обідню перерву зможе кудись із ним сходити. На обрії з’явилася жовтогаряча, немов розжарена зсередини шахівниця, таксівка, і раптом вона наважилася сказати те, про що думала вже цілий тиждень їхнього знайомства:
– Знаєш, Максе, я не та, хто тобі потрібен, не та, кого ти шукаєш.
– Я нікого не шукаю! В цьому саме і вся фішка: я нікого не шукаю!
Вимушено ввічлива посмішка, а на споді очей – образа. Вона зрозуміла це миттєво, усвідомила якимось інтуїтивним внутрішнім чуттям. Це її визнання пролунало, як увічлива відмова, хоча вона не це мала на думці. Та і яке, зрештою, інакше значення можна було вкласти в це речення, як не зрозуміле й банальне: «схаменися і знайди собі когось молодшого і вільнішого за мене!»
Вже назвала адресу, домовилась із водієм і сідала в авто. Обернулася, щоб попрощатися і раптом почула майже провокативне в своїй відвертості запитання:
– Нащо ж ти збираєшся завтра зі мною обідати, якщо я тобі не потрібен?
Не потрібен? Він їй не потрібен? Може, їй і дихати не потрібно, і їсти-пити теж не потрібно?
– Можна я зараз цього не коментуватиму?
– Ні, не можна!
Він не тримав її, але вона не могла зрушити з місця, якась сила змушувала її стояти біля розчахнутих дверцят таксі. Як пояснити йому цю трагічну дихотомію її життя, ще й неодмінно зараз, коли ні час, ні місце не відповідають глибині цього питання? Все просто: вона б хотіла, але не може, ну не може отак взяти й зануритися у цей вир, встромити голову в розпечений пісок, ніби якесь нерозумне ему, піднятися на вишку, що височіє над басейном, і стрибнути вниз. НЕ МОЖЕ!
– Ну, не можеш, то й не можеш! Чао!
Його силует швидко розчинився в міжліхтарному темному просторі.
– То ми їдемо?
Ображений голос таксиста ніби привів її до тями. Зачинилися дверцята, і машина ринула вперед (бо час – гроші!). А їй здалося, що це не дверцята зачинилися, а закрилася-заретушувалася єдина світла пляма цього її життя. Зупинитися, побігти, наздогнати, все пояснити…
«Допоки сонце сяє, поки вода тече-е-е-е – надія є-е-е», – лунало з радіоефіру. Може, й справді – надія є? Так хотілося вірити, що надія є! Надія є… Заплющила очі й відкинулась на сидінні. Смішно. Надії немає-е-е-е-е!
Розділ сімнадцятий
Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна,
Буде пити – не п’яніти від дешевого вина.
Моя дівчинко печальна, моя доле золота,
Я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста.
Телефон заховала в сумку, щоб очі не муляв. Однак ніхто їй не подзвонить сьогодні, як ніхто не дзвонив ні вчора, ні позавчора. Цей «ніхто», який мовчить уже тиждень, мабуть, геть-таки забув про її існування. Ну що ж, нехай так і буде! Все вирішив сліпий випадок – необережне слово, яке вирвалося не там і не тоді, коли треба було.