Випросила зайву годину обіду (залишатися після роботи, щоб доробити недороблене, сьогодні аж ніяк не випадало) і летіла додому, точніше, до Ладиного помешкання, як обпечена. Запаковані речі (та й скільки їх там було?) вже стояли в коридорі, а він уже чекав на неї в машині біля під’їзду. Змогли взяти усе вдвох, і у вантажному ліфті ще й повно місця лишилося.
– Слухай! Ти завези це сам! Добре? Я однак зараз розпаковувати не буду! Бо мені на роботу треба…
Зрозуміла, що коли зараз поїде з ним цими міцно закоркованими денним рухом вулицями, то на роботу повернеться саме до вісімнадцятої години, якщо взагалі повернеться… Йому добре – він сам собі господар, а в неї спитають, де оте, що мало бути здане ще учора, і тоді доведеться лишатися після роботи, і пропало побачення!
Спостерегла таку знайому гримасу невдоволення на його обличчі… Зараз щось заперечить! Стовідсотково! Знайде привід відмовити! Але це ж була його ідея! Це все – його ініціатива! І хай уже врешті-решт хоч колись щось буде так, як хоче вона! Тому, не чекаючи на відповідь, випалила:
– Дякую! Ти мене так виручив! Ну бувай! Побачимось!
А далі – як на прискореній каруселі зворотного руху: метро, офіс, робота до вісімнадцятої (ні, у нуль-нуль, звісно, вибігти не вийшло) і подорож у незнане… А може, не таке вже й незнане?
Весняне тепло молодого дня, який умирав (такий молодий, а вже вмирає?)… До сутінок – цього часткового, неповного затемнення – ще години півтори. Чому він призначив їй побачення саме тут, у центрі історичного Подолу? Денний натовп уже розсмоктався, і вона йшла майже порожньою вулицею до цих, схожих на величезні кулі, фонтанів, що ховалися за деревами, вкритими першою зеленню.
У вітринах пропливало її відображення, відбиваючись у яскраво освітленому склі, подвоюючись і навіть потроюючись. Усе як у житті! Все як у житті? Роздвоєння? Роздвоєння, трагічне й невідворотне. Може, це не вона йде вечірньою вулицею, а лише її тінь? А сама вона зараз там, де й має бути – у себе вдома з дітьми й чоловіком? А ця тінь просто позичила її речі, наділа темні окуляри (про всяк випадок) і ступає на зустріч мрії? Але ця думка, як щось примарне (ніби справді тінь), лише на хвилинку виринула в голові і розтала швидко-швидко, як тютюнова хмаринка, що її залишив випадковий перехожий.
Вона прийшла перша, але вчасно, як і домовлялися. Побачила лавицю і зручно на ній вмостилася. Десь у сумочці були залишки шоколадки! І раптом, не обертаючи голови, відчула, що він теж тут, бо тепла радість розлилася, ніби він провів-погладив її по плечах і спині.
– Максе! Привіт! Куди підемо? Просто бродити набережною? Бо це так романтично?
Це й справді дуже романтично! Вона ніколи не гуляла набережною, хоча народилася й прожила тут, у цьому місті, все своє життя. Повз храми Святих Миколаїв (того, що Набережний, і того, що на воді), попід купецькими вузенькими вуличками, між Верхнім і Нижнім валом (невже колись тут і справді були укріплені, міцні й непробивні вали?), до Річкового вокзалу й Пішохідного мосту…
– Розкажи що-небудь про Львів, про своє дитинство…
Тільки народився у Львові? А потім тато-дисидент виїхав до Польщі? І його з мамою вивіз? Повернулися лише за незалежності?
– О-о-о! Czy zna pan język polski?
Пан знає! Пан знає навіть краще за самих поляків! Батько вважав, що мають повернутися, бо настав їхній час, час державотворення, і саме вони, родина Домбровських – батько й син – мають прислужитися Батьківщині і всі сили покласти на розбудову нової України. Тому факультет тоді ще нової і загадкової для всіх політології, стажування в Англії (так би мовити, на прикладі класичного парламентаризму), червоний диплом, пряма дорога в Раду. Вона завважила, що він навіть не намагається приховати скепсису, а навпаки – інтонацією і мімікою ніби підкреслює його:
– Ти знаєш, я не відразу, але збагнув, що тато не так і не того навчав мене! Всі його високі принципи й ідеали… Одним словом, у політиці ти повне лайно, якщо не маєш грошей. От і все! Це невідкритий закон політології, але це основний закон нашої української, політики! Шістнадцять років уже живу в Україні і ніяк не звикну до її абсурдного існування! Поїхав би вже давно, якби не батьки – вони не приймуть цього ніколи!
Оцей раптово відкритий перед нею простір існування «зайвої людини» (що виросла-не-тут-і-не-зараз, а в інших, може, й не цілком, але все ж інакших ментальних і соціальних умовах, і яку готували для великої і значної місії, що виявилася нездійсненною) окреслився так виразно і видимо, ніби вона сама пройшла цим трагічним шляхом. Він просто загубився на цій дорозі, в цьому величезному переселенні – панів «учорашніх» – у – панів «сьогоднішніх». Його батько не знав, а тому і йому не пояснив, що для чесних і принципових сьогодні місця ще менше, ніж за часів його молодості.