Його, її, всю їхню націю просто вкотре обікрали: в привабливу національну оболонку влізли ті самі обивателі й хами-пристосуванці, проти яких застерігав земляків свого часу сам Хвильовий. Чому решті було байдуже, а йому це боліло? Його так виховали? І знову подумала, ніби вже без жодного зв’язку, що вона – зайва-непотрібна в його і так непростому житті, що не хотіла би принести в його душу і йоти болю (але щось їй підказує, що це неминуче), та де знайти сили, щоб відірвати себе від нього, такого – навіть слів не добереш – прекрасного, теж не знала.
Потім, коли вони піднімалися вгору фунікулером, її гойднуло просто на нього.
– Обережно! Дивись, не впади! Давай, я тебе краще триматиму!
Руки підтримки чи міцні обійми? Ґречні обійми чи міцні руки? А візьмімо ще по квиточку та й з’їдьмо вниз! Давай? Давай! Перший поцілунок і мав статися отак – раптово і спонтанно в якомусь незвичному місті, щоб голова паморочилася від висоти й захоплення, і для тверезого роздуму, осмислення не було жодної хвилинки.
Скільки разів вони так проїхалися вгору-вниз? Двічі? Тричі? Вже біля метро, де їм треба було розходитися, Макс раптом сказав:
– Знаєш, ми оце гуляли з тобою, і я геть забув, що мені треба їхати годувати собаку!
Він міцно тримав її за руку, пропустивши свої пальці крізь її, міцно сплівши їхні долоні в один нерозривний вузол.
– І що?
– А ти поїдеш зі мною! Ти просто мусиш! Бо те, що сталося – оце випадання з часу – твоя провина!
Опиратися? Пливти за цією солодкою течією? Хоча б подивитися, де він живе? Одним оком поглянути, як він живе? І доки ж триватиме цей самообман? Просто взяти й отак спокійно сісти в цю вже знайому темну машину? Віддатися плинові почуттів, музиці радіоефіру? Отак зблизька, майже впритул вдивлятися в цей красивий профіль? І з кожним обертом колеса його автівки відчувати, як наближається мить невідворотного?…
Макс зупинився біля рогу свого будинку і впірнув до супермаркету на першому поверсі. Вона швидко дістала мобільний із сумочки й набрала домашній номер.
– Алло, мамо! Мамочко! Ти де? Ми вже з татом вечерю зготували! Зараз будемо речі розпаковувати! Що? Затримаєшся ще трохи? Не чекати тебе, лягати спати?
Вона відчула що їй раптом стало гаряче. Ніби повітря забракло, хоча в Максовій машині був увімкнений клімат-контроль, і бортовий комп’ютер показував + 22. Може, ще не пізно? Зупинитися над прірвою? Не впадати в це остаточне й цілковите божевілля? Вона напевне пошкодує про це! Пошкодує вже зранку, коли проспиться від хмелю цих заборонених і саме тому, мабуть, і солодких цілунків!
Вийти і втекти? Щоб потім шкодувати про це все своє життя? Все життя? Все життя – це задовго для втрачених ілюзій, а надто для свідомо знищених мрій. Задовго…
Розділ двадцять перший
Погляд без наївності,
Як стріла Амура.
Двісті двадцять взаємності -
Це ще не напруга,
Бо ми взірвемо світ,
Розлетиться атомами.
І нехай для всіх
Будем винуватими.
Біла орхідея за білим тюлем на тлі темного нічного вікна (про те, що це не Максова квітка вона здогадалася відразу, навіть без його ствердно-заперечного: «Ні. Я не вирощую квітів… Ніяких квітів я не вирощую…»). Підсвічене невидимими прожекторами якогось нічного закладу небо – як на аеродромі, а на ньому – темні волокнисті хмари творять димовий ефект цієї миті.
Ця мить, блаженна, неповторна, така глибока й така нетривка, бо ось-ось обірветься, має обірватися…
Не думала, що буде так! Цілковите й безмежне щастя. І навіть цей шрам після кесаревого розтину (це вічне нагадування про те, що діти їй далися непросто) вперше її не бентежив – просто забула про нього, та й по всьому. Ще там, у ліфті, коли вони довго їхали на його двадцятий поверх і він почав нетерпляче цілуватися, вона ніби упірнула в це позачасся, коли зникає відчуття реальності, а стрілки годинника відраховують не секунди й години, а короткі, як видих, чи довгі, як замріяний погляд, миттєвості ніжності.
Він був дуже ніжним! Якось навіть по-дитячому ніжним, не як досвідчений чоловік, а радше як захоплений і розчулений отриманим дозволом юнак. І зараз, коли вона, прокинувшись (як вона взагалі примудрилася заснути? тільки ж на хвилинку заплющила очі), дивилася на нього, усвідомлення цієї його юнацькості стало ще очевиднішим. Можливо, тому він такий невпевнений у собі, хоч і старанно це маскує? Але сон якнайкраще видає природу людини! І от зараз, коли він перестав контролювати емоції, беззахисна дитяча наївність проступила в його обличчі з усією безпосередністю.