Десь на задньому плані свідомості – за ураженими самолюбством і гордістю, за огидою і відразою – зринула чітка і прагматична думка про те, що він зробить це не задля подробиць! Жодного задоволення від того, що йому повідомлять «із ким і де» він, звісно, не матиме. Але він здере з неї цю машкару мученицької святості! Хай усі взнають, що не лише він скотина в їхній зразковій родині! Що ніяка вона не жертва чоловіка-параноїка! А пішла, бо захотіла погуляти! Просто й банально! А якщо дійде до суду, спливе не лише його аморальний образ! Хай і Льона постане в усій красі!
Різкий (вже не вперше за останній місяць) біль десь там усередині, на рівні сонячного сплетіння відірвав від цього гасання по квартирі (ніби тигр у клітці власного відчаю). Хоч би до кухні доповзти, води випити і якийсь кетанов-анальгін проковтнути. Отак здохнеш, ніхто й не згадає, не те щоб заплакати…
Знову подумав, що треба піти до лікаря, перевіритися, і ця думка неприємним холодком страху заворушилася десь глибоко під волоссям, у черепній порожнині. Тут, із усім цим лихом, можна й хронічну хворобу заробити! Та й він із дитинства не любив усіх цих поліклінік, білих халатів, запаху того неприємного (дезінфекції чи що?), усіляких там аналізів (боляче, між іншим), ліків. Одним словом, попав…
Боже! За що це все? От живуть же люди тихо-мирно без горя-біди? Чому саме з ним? У його родині? З його дружиною? Невже він гірший за всіх? Невже так нагрішив? Чому полюбив таку? І, головне, всі думки – про неї! Не забути, не поміняти на іншу! Може, це й не любов уже, а просто звичка (все-таки стільки років разом)? Може, зустріне ще когось і знову, як і тоді, закалатає серце і захочеться літати? Світ не зав’язано на цій ненормальній Льоні!
Так стало шкода себе! Так захотілося елементарного людського співчуття, просто доброго слова, що рука сама потяглася до телефона:
– Алло! Лесюню! Впізнала? Що ж, не буду багатий! Слухай, а ти досі працюєш із нерухомістю? Квартиру треба! Кому? Мені! Бажано біля мого офісу! Що? До тебе? А ти хіба сама?
Вийняв велику дорожню валізу і почав скидати туди все, що під руку траплялося. Не любив він цього пакування, та й що його пакувати? Завжди це Льона робила, писала якісь списки перед поїздками, потім по пунктах викреслювала вже складене. Пішов у ванну, згріб усе зі своєї полички у великий пакунок. Що ще? Костюми? Один на ньому, а решту теж на собі перевезе, щоб не пом’яти. Нічого. Він постійно тут маячітиме. Хай не думає, що як дозволив повернутися, то вона влаштує тут собі затишне гніздечко! Він навмисне приходитиме в найневідповідніші моменти! Не дай Боже, якщо когось заскочить! Їй Отелло дідом Морозом видасться! Нічого! Життя покаже, що чи, точніше, кого вона там знайшла і на що проміняла своє забезпечене щасливе існування!
Риби! Як же він без риб? Він без них не зможе! Доведеться когось із офісу попросити, щоб допомогли перевезти. Взяв валізу. А чого, власне, він повинен тікати, мов злодій (бо Льона втекла, бач, як у тому фільмі – «У ліжку з ворогом», можна подумати, що він монстр)? Прийде ввечері, ще раз гляне, чи нічого не забув. Може, вона сама йому захоче щось сказати? І чого, власне, йому відразу речі перетягувати? А як не сподобається в тієї Лесі? Ні, він сьогодні теж ночувати не прийде, як вона! А тоді видно буде! Завтра буде видно…
Розділ двадцять третій
Осінній бойкот…
Між тобою і мною
Семизначний код,
Який не по зубах мені.
Всі хочуть новин,
А я не знаю, де сховатись,
Я один
Відколи ти сказала «ні!»
Пробігла вниз обидва золотоворітські ескалатори, вскочила в останню мить у двері, що вже після стандартного дикторського попередження (обережно! двері зачиняються!) таки справді почали зсуватися, плюхнулась на вільне місце, щоб відсапатися (лише на хвилину, бо треба було відразу й виходити, робити пересадку), і бічним зором зауважила, що час побачення невмолимо віддалився від неї аж на п’ятнадцять хвилин. А вона ж іще й не доїхала! Не добігла! І навіть не мала часу передзвонити і попередити, та й мобільний між станціями не мав сигналу.
А от учора вона попереджала! Вона попереджала Макса вчора, що може не встигнути на призначену годину, бо сьогодні саме той день, коли має вести дочку до музичної школи. Та він категорично заявив, що пізніше в нього не вийде. Не вийде ні пізніше, ні раніше, а саме на ту годину, коли вона конче має бути в іншому місці. І таки справді має, бо в неї – родина, яка диктує безліч обов’язків. І те, що Макс увесь час намагався відокремити її від цього, зробити з неї такий собі субстрат Альони у чистому вигляді – без жодних домішок-дітей, не обтяжену жодними іншими справами – цілком поглинуту стосунками з ним (спершу це навіть тішило) – зараз, після триваліших стосунків, окреслювало небезпечну трясовину інфантильного, якогось навіть дитинного егоїзму.