Метелик у сачку? Зловлений-висмикнутий із природного оточення і закритий у скляній банці, щоб ним милувалися? Тільки вона не метелик і навряд чи зможе жити під скляним ілюзорним ковпаком!
На домовленому місці його не було. Минуло вже майже півгодини. Пішов? Пішов. Може, ще не пізно наздогнати його, все пояснити? Мовляв, так вийшло! Просто збіг обставин! Набрала його номер. Не відповідає. Постояла ще зо п’ять хвилин і побрела назад до метро. Пискнула есемеска в сумочці. Ні, не може бути, щоб він пішов! Зараз він прийде по неї!
«Пішов обідати. Потім одразу на роботу. Бувай!»
Бувай? Оце і все? Після цього виснажливого марафону на підборах просто «бувай?». Та за кого він її має? Вона що, дівчинка? Він думає, що їй більше нічого робити, тільки за ним по всьому Києву бігати?
Сонце світило так само яскраво, як і хвилину тому, але веселий весняний день раптом збляк, ніби вигорів на сонці чи припав порохом, який устиг уже з’явитися на молодесенькому листі, ще не вмитому квітневим дощем. Ну, і куди тепер? Знову бігти? Бігти на роботу, хоч і відпросилася на годину (щось вона останнім часом частенько відпрошується, хоч би керівництво зглянулося на її «сімейні» – така зручна відмовка – обставини), зануритися в справи, не доходячи до суті, просто механічно щось відписувати?
Безкрила фея Еліна (з мультика, що його дуже любила дочка), з тією тільки відмінністю, що та анімаційна фея спершу була без крил, а потім їх отримала, а вона літала-шугала на крилах щастя (може, не варто було так високо підійматися?), а тепер ураз упала, навіть і не впала, а таки добряче гепнулася. Гепнулася? Не те слово! Ще й ґулю набила, і не одну! А може, то і не ґуля зовсім, а щось значно серйозніше? Забиття душі? Струс серця? Перелом кохання?
Щось гаряче скрапнуло на руку біля самого обличчя (ці поруччя у вагонах майже як турніки), по-зрадницькому поповзло щокою вниз. Цього тільки бракувало! Ловити на собі співчутливі погляди випадкових перехожих? Чи лякати їх чорно-маслянистими смужками туші, що пунктиром визначать ці маленькі траси непроханих сліз? Але жоден вольовий імператив сьогодні не спрацьовував! От просто не могла опанувати себе, хоч і звикла до суворого внутрішнього самоконтролю, чи це життя привчило її?
Боляче. Чому ж так боляче? Зрештою, хто він їй, а вона йому, щоб висувати якісь претензії-докори? Але навіть у таких стосунках, можливо, нетривких і одноденних, хотілося тепла, а не жорстокості! А може, він просто не вміє давати тепла, якого вона прагнула-шукала, і все, що міг, уже дав? Дав і – пішов. Просто розтанув на весняному сонечку, як останній сніг десь у холодному завулку, що виходить на тінистий північний бік?
Відчула, що просто фізично не зможе зараз піднятися в офіс, усміхатися до всіх, відповідати на якісь незначні й несуттєві запитання, які проте висмокчуть із неї рештки сил, просто імітувати розмову, вдавати, що все чудово – настрій суперовий! Так, у неї ще є півгодини. Сіла на лавицю в невеличкому скверику. Дістала люстерко. Туш попливла несильно, ці невеличкі патьоки зараз прибере хустинкою, і буде так, як і було. Добре, що він так одразу, по-чоловічому, розрубав цей міцний вузол (якийсь просто морський вузлище!), що утворився між ними. Вона б не змогла. Їй сил не вистачило би піти, спаливши за собою мости. Вона не змогла й не схотіла б цього зробити, хоч і знала, що так правильно, так має бути, так буде краще для всіх. А він зміг? Він зміг.
Дістала телефон, зайшла у вибрані контакти:
– Сергію Миколайовичу! Так, це я! В мене так склалися сімейні обставини, що сьогодні не встигну повернутися. Можна, я в суботу відпрацюю? Не треба? Зарахуєте за те відрядження? Дякую! Тоді до завтра!
Єдине бажання зараз – залізти в Інтернет чи, може, у Скайп? Зв’язатися з Ладою, терміново-невідкладно! В них там ніч, але вона почекає, коли Лада прокинеться. Ніхто, крім неї, більше не знає і не повинен дізнатися. Боже, так хочеться співчуття! Хай хоч хтось скаже їй сьогодні щось приємне!
Всі контури сьогоднішнього дня після обвалу – цунамі – вибуху, – саме такі визначення пасують до бурі її почуттів, хоч і стосуються зовсім іншого, – як у тумані, нечіткі й розмиті. Ніби крізь сон – забирала дітей, готувала вечерю, щось механічно перевіряла в зошитах, відповідала на їхні запитання, а голова, її голова жила окремим життям.
Здається, пішов дощ. Чи, може, це тільки здається, а ніякого дощу і, тим більше, зливи (судячи зі звуків) немає. Хіба на сьогодні обіцяли дощ? Може, й обіцяли. Останнім часом вона не цікавилася погодою.