О! Характерні викличні! Є контакт! Кинулася до комп’ютера, перечепилася об валізу (як вона її не завважила, стільки ж разів пробігла туди-сюди). Валіза? Що за валіза? Миттєво дійшов до свідомості красномовний жест чоловіка! А де ж він сам? І котра вже година? Глипнула на годинник, який безтурботно показував п’яту (мабуть, таки вечора, не ранку ж), хоча за вікном – уже темно. Чи ще темно? Все ясно: годинник спинився! Просто взяв і спинився, втомився відраховувати години їхнього розлагодженого життя, цього їхнього божевільного існування, що зійшло з рейок чи злетіло з котушок. Але, певно, вже пізно. Тиша в дитячій. Невже її дітлахи самі поснули?
Що? Її пояснення плутані й непослідовні? Чи, може, навпаки надто ясні й безжалісні, як сама правда?
– Ладо! Ну що ж ти мовчиш? Скажи вже хоч щось!
– Альонко! Цей чоловік абсолютно не вартий тебе! Його привабливість у його недоступності! Повір, якби він вирішив жити з тобою, все б швидко закінчилося! Тобі просто бракує чоловічої уваги й товариства. Потерпи трохи! Ти знову все це матимеш!
Так, Лада, безумовно, права! Їй треба було, щоб хтось оформив те, що вона відчувала, але не могла вербально і довершено озвучити. Всі ми женемося за ідеалом! Поки не наздогнали, здається, ось він і є! Але хто витримає статуарну позу живого пам’ятника при близькому спілкуванні?
У всьому права Лада! Справді, хто хоче, той дзвонить – стає на її місце, розуміє, співчуває, зрештою, просто відповідає на дзвінок. Так, він навряд чи подорослішає, бо не має в своєму житті обставин, які б стимулювали рух у цьому напрямку. Справді, в неї з ним спільне лише одне – любов до нього, прекрасного. Все так! Тут важко щось заперечити. Про все Лада подумала, але одного таки не врахувала, лише про одне не сказала і не дала інструкцій до дії: якщо він подзвонить (тобто повернеться) чи просто покличе її (телефоном чи сам, особисто) – вона прийде. Вона неодмінно прийде!
Розділ двадцять четвертий
Наші білі дні, ночі неземні,
З пам’яті не стерти!
Це зі мною вперше…
Забирай собі, подаруй собі
Моє дивне серце і кохай відверто.
«А! Забув тобі сказати! Я продав твою машину! І брюліків-бірюліків можеш теж не шукати! Все продав! Сам купив – сам і продав!» – у голові вертілися ці, кинуті їй в обличчя, слова (слова-кинджали, що певно й мітко влучають у ціль), навіть не кинуті, а видихнуті – між іншим – ніби все так і має бути: «Я продав твою машину, я викинув твої прикраси, я наступив на тебе (пробач!) і розчавив – я зіпсував тобі життя, я маю на це повне право!». Він стояв біля дверей діловито застібаючи якісь кишені на валізі, що, роздуті від чогось об’ємного, ніяк не хотіли піддаватися:
– А! Іще одне! Ти не думай, що ти тут житимеш! Я це житло розміняю! Чи продам! Ще не вирішив. Зроблю, як мені буде вигідніше!
Злочин і кара? Злочин і кара. Ну так, усе правильно, все справедливо… Все в цьому світі обраховано з математичною точністю, і за все, за найменшу йоту щастя, за життєвий промах, за звичайну похибку чи болючу помилку буде виставлено справедливий, безсторонній рахунок: що заробив – те і маєш. Нічого ніколи не мине безслідно. Ні для кого. А взагалі, звісно ж, його правда. Та й не потрібно їй нічого! Яка вже з того всього користь?
Провела ганчіркою по піаніно, змітаючи серйозний, майже завтовшки з палець шар пороху. Але навіть це прибирання: викидання якихось запліснявілих недоїдків із холодильника, перепирання білизни, миття підлоги і вікон, перепаковування речей і шаф (ці такі нелюбі раніше заняття) – навіть це давало тепер якусь незбагненну насолоду. Почуття дому (щось таке на кшталт «мій дім – моя фортеця») навіть не в сенсі цього трикімнатного комфортабельного помешкання, а як відчуття свого куточка, прихистку, такої собі мушлі, в якій можна зручно заховатися від усіх і перечекати, перележати негоду. Діти розбрелися по кімнатах у своїх справах. Усі живі-здорові, сонечко світить надворі. Може, це і є щастя? Є дім (хай і тимчасовий, хоча й не вірилося, що ось продасться, і вже якась інша родина тут житиме, і чужі діти розноситимуть свій сміх між цих колись найрідніших для них, для неї стін!), є діти, а решта – було-загуло і, мабуть, уже не повернеться.
Не повернеться? Про чоловіка якось і не думала останнім часом. Навіть зраділа (аж сама здивувалася), що він пішов. Невже вона його розлюбила? Він був так само рідним, як і колись, і кожен його біль (навіть від урізаної пучки) відлунював у ній так, ніби нервові клітини його тіла тісно переплелися-зрослися з її власними. Мабуть, події останнього півріччя зруйнували щось крихке і неповторне, що існує в усіх стосунках і якщо зникає, то вже не відновлюється.